Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині 20-го ст. – початку 21 ст.

Перша модифікація отримала індекс М109А1 (1973 р), а друга була проведена у 1978р. Була збільшена довжина стволу, з’явився дульний гальм, внесені зміни у конструкцію механізму полегшення заряджання та у підвіску ходової частини САУ. Гаубиця була обладнана додатковим контейнером для перевезення ще 22 снарядів. Дстр ОФС збільшилась до 18, 1 км, а АРС – до 24 км. У склад боєкомплекту був введений керований снаряд М721 “Копперхед” з наведенням по проміню лазеру та снаряд з ядерним зарядом.

Наступні модифікації -А3 та А4 – були спрямовані на вдосконалення противідктувальних пристроїв, боєукладки та установку системи захисту від ЗМЗ.

Після проведення модифікація А5 Дстр гаубиці зросла до 30 км (для АРС). Одночасно з нею у Німеччині велися свої роботи по модифікації, і по деяким параметрам німецька версія виявилась більш вдалою.

Шоста модифікація, яка була проведена фірмою “Бойен – Маклафін – Йорк”, першочергово велась по програмі HELP (Howitzer Extended Life Program – програма продовження строку експлуатації гаубиць), а закінчувалась по програмі HIP (Howitzer Improvement Program – програма модернізації гаубиць). Вона привела до створення гаубиці М109А6 “Палладін”, яка за своїми можливостями значно перевищує базову модель.

На останньому етапі робіт по модернізації САУ були враховані результати її застосування у війні в районі Перської затоки.

Як відомо, вдалий успіх операції “Буря в пустелі” показав головну роль у досягненні перемоги сучасного озброєння та військової техніки (ОВТ), підтвердив значення новітніх технологій. Але, разом з тим відмічена необхідність підвищення вимог до мобільності бойових засобів СВ, їх транспортабельності та надійності.

Застосування артилерії в ході війни у районі Перської затоки не носило широкомасштабного характеру, який був присутній у військових конфліктах попередніх років. Це обумовлюється, зокрема, тим, що ЗС Іраку не змогли нанести ні упереджу вального, ні масованого удару по військам коаліції, а потім, деморалізовані авіаналітами та ракетними ударами (про тактику дій артилерії союзників згадувалось у попередньому розділі), не надали суттєвого відпору сухопутному угрупованню багатонаціональних сил. Так, наприклад, за весь час проведення наземної операції артилерійські підрозділи 7АК США провели близько 8000 пострілів з 155мм СГ, 1000 пострілів з 203, 2мм СГ та понад 100 залпів РСЗВ. Але висновки з практики застосування самохідної артилерії зробити можливо.

В цілому самохідна артилерія союзників по своєї бойової потужності перевищувала іракську у 3, 8 рази, а артилерія крупних калібрів – у 3, 9 рази (7, ст. 15). Ця перевага надавала можливість нанесення ударів 2-3 короткочасними вогневими налітами з наступною зміною ВП. Така тактика в умовах дуже низької активності та наявності у іракських військ засобів артилерійської розвідки дозволила артилерії багатонаціональних сил залишатись майже неуязвимими.

Крім того, вогневу перевагу союзникам забезпечили і більш потужні боєприпаси. Так, наприклад, американська артилерія використовувала поруч зі звичайними ОФС, касетні снаряди з кумулятивно-осколковими БЕ (по 64 або 88 КОБЕ у кожному), касетні снаряди з осколковими БЕ (по 60 гранат у кожному снаряді), касетні снаряди з протитанковими та протипіхотними мінами, димові та освітлювальні снаряди.

Також був застосований модернізований снаряд “Копперхед-2”. Він використовувався у бойовій обстановці вперше і показав високу ефективність стрільби по мало розмірним броньованим цілям. Але ряд фахівців НАТО підвергають сумніву можливість масованого застосування ВТБ. Ця точка зору базується на поглядах, пов’язаних з обмеженістю умов застосування ВТБ, їх великою вартістю, залежність від радіоелектронної обстановки на полі бою

Однією з останніх модифікацій, проведених з М109, була пропонована швейцарською фірмою “Schweizerische Unternehmung fur Waffensysteme”, внаслідок якої досягнута Дстр до 40 км.

Але країни Європи не тільки вдосконалювали САУ американського виробництва, а і розробляли власні. Найбільший досвід був накопичений у Франції, де у 1966 р. розпочалось серійне виробництво 155мм СГ F-3. У 1969р Науково-виробничий центр у м. Бурже почав розробку 155мм СП F-1GCT (Grand Cadence de Tir – висока швидкострільність). Серійне виробництво їх тривало з 1977 по 1993 роки, ЗС Франції отримали 264 од. пушек даного типу. Особливістю її конструкції була паралельна система механізму заряджання, який складався з двох ліній – подачі снаряду та подачі порохового заряду у гільзі, яка згорала. Управління виконувалось електронним блоком. Час першого пострілу складав 15 секунд, наступних – 8 секунд.

Для цієї системи був розроблений керований снаряд ADC з автономною системою наведення. На відміну від “Копперхед” у цьому снаряді вперше у світової практиці будови артилерійських боєприпасів був реалізований принцип “зробив постріл – і забув”. Вперше на огляд він був виставлений на виставці Eurosatory-2000.

Інші європейські країни – ФРН, Великобританія, Італія – об’єдналися для створення нової САУ. Це об’єднання базувалось на вдалому досвіді по створенню 155мм БГ FH70. Проект САУ отримав назву SP70. Для його реалізації на території ФРН було створене об’єднане КБ, до складу якого увійшли представники фірм “Рейнметал” (ФРН), “ОТО-Мелара” (Італія) та науково-дослідницького центру Великобританії по розробці озброєння.

У 1980р було вироблено 5 дослідних зразків, які проходили інтенсивні полігонні випробування. SP70 мала високі ТТХ та надійність в експлуатації. В її конструкції