Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині 20-го ст. – початку 21 ст.

СГ 2С1 розроблена по компановочній схемі, яка стала традиційною для САУ: у передній частині розміщено відділення управління та моторно-трансмісійне відділення, бойове відділення займає середню та задню частину корпусу, де встановлена башта з артилерійським озброєнням. Артилерійська частина являла собою модифікацію стволу добре зарекомендувалої себе 122мм Г Д-30. Різниця була в наявності ежектора для відводу порохових газів.

За рахунок кругового оберту башти досягався круговий обстріл, а електромеханічний механізм заряджання дозволяв досягти швидкострільності 5-6 постр/хв. Досвід бойового використання 2С1 у ДРА показав, що бойова швидкострільність нижче розрахункової: при стрільбі прямим наведенням та при стрільбі з закритої ВП при подачі пострілів з грунту – 4-5 постр/хв, а при подачі пострілів з боєукладки – 2 постр/хв.

Для стрільби використовувались такі ж боєприпаси, як і для Д-30, а возимий боєкомплект складав 40 пострілів.

В якості шасі була використана модифікація тягача МТЛБ, що надало змогу 2С1 форсувати водні перешкоди вплав. Габарити та вагові характеристики дозволяють перевозити САУ у вантажних кабінах середніх військово-транспортних літаків.

Аналогічним шляхом створювалась і 152мм СГ 2С3 “Акація”. За основу артилерійської частини була взята 152мм ПГ Д-20, а за основу шасі – шасі пускової установки ЗРК “Куб” з дизельним двигуном В-59 потужністю 520 к. с.

Робота по створенню 2С3 велась одночасно з роботами по 2С1, але випробування та доводка до прийняття на озброєння тривала більш довгий час. Це було пов’язане з дуже високою загазованістю бойового відділення при стрільбі. До речі, з досвіду експлуатації даної системи та застосування її у бойових діях, ця проблема конструкторами так до кінця вирішена не була. Особливо вона дала знати при використанні САУ в умовах жаркого клімату – у ДРА та у Іраку.

Перша крупна партія у 70 од. Була вироблена у 1973 р. Як і випадку з 2С1 нова САУ була на озброєнні не тільки Радянської армії, а і армій країн ВД, Іраку, Сірії, Лівії, а після кітайсько – в’єтнамського збройного конфлікту надходила і у В’єтнам.

Вогневі можливості 2С3 були аналогічні можливостям Д-20, тому що ці системи використовували одні й ті ж боєприпаси. Але по результатам бойового застосування САУ у локальних війнах на Близькому Сході та військових навчань був зроблений висновок, що возимий боєкомплект 2С3 недостатній. Тому за рахунок конструктивних змін він був збільшений з 40 до 48 пострілів. Це був один з найкращих показників того часу – більший боєкомплект (60 пострілів) мала тільки ізраїльська 155мм СГ “Солтам М-68”, але вона мала і більші габаритні розміри.

Розміри та вага 2С3 дозволяли перевозити її військово-транспортними літаками. Наприклад, АН-22 здатний взяти на борт дві такі САУ.

САУ 2С1 та 2С3 добре зарекомендували себе в бойових діях в ДРА, особливо 2С1, маневрові якості якої у гірських умовах досить високі. До речі, при бойових діях у Чечні та зараз у 201 мотострілецькій дивізії Російської армії, яка виконує завдання по охороні таджиксько – афганського кордону батарея 2С1 обов’язково включалась та включається та складу ротних тактичних груп.

З 1987 р після появи на озброєнні модернізованих комплексів КМУ на 2С3 стали монтувати апаратуру прийому та передачи інформації. Ці гаубиці отримали індекс 2С3М1 та 2С3М1У. Комплексне використання можливостей КМУ та САУ дозволило значно збільшити можливості дивізіону 2С3: ЕОМ машини начальника штабу дивізіону швидко обробляла дані засічки цілей, які надходили з машини командири дивізіону, враховувала метеобалістичні умови стрільби, визначала витрату снарядів по цілі та видавала вираховані дані для стрільби на кожну САУ. Завдяки цьому, значно скоротився час виконання вогневих завдань та підвисилась точність вогню.

Саме низька оснащеність іракської армії такими автоматизованими комплексами управління вогнем була однією з причин домінування артилерії багатонаціональних сил у війні у зоні Перської затоки та наступних бойових дій у Іраку. Так, укомплектованість артилерійських підрозділів армії Іраку комплексами управління вогнем складала приблизно 10% та, до того ж, ці комплекси радянського виробництва, не модернізовані, значно поступались за своїми ТТХ західним аналогам.

Ще один з недоліків, виявлених у ході вищезгаданих бойових дій – недостатня Дстр 2С1 та 2С3, яка вже не відповідає сучасним вимогам: вражати противника, не знаходячись у зоні досягнення вогню його засобів.

Але, не зважаючи на те, що в даний час згадані САУ та їх модифікації рахуються вже застарілими, вони, вірогідно, ще залишаться у строю протягом першого десятиріччя ХХІ сторіччя. До речі, саме 2С1 та 2С3 у ЗС України складають основу самохідної артилерії. На боку їх позитивних якостей такі показники, як висока надійність, зручність та великий досвід експлуатації, порівняно невеликі експлуатаційні затрати.

З метою підвищення конкурентноздатності на світовому ринку озброєння в Росії розроблена нова модифікація 2С3 з стволом калібру 155мм. Пропонований конструкторами варіант вирішує багато проблем для потенційних покупців та країн, які вже мають на озброєнні 2С3: ствол дозволяє використовувати стандартні сучасні боєприпаси НАТО, а використання надійного та засвоєного шасі дозволяє обійтись без перенавчання особового складу та заміни ремонтно-технічної бази. Такий підхід можливий і для нашої країни,