Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині 20-го ст. – початку 21 ст.

Лафет ПГ WAC-21 використовувався для створення 203, 2мм ПГ з Дстр до 50 км. Для цієї системи у Китаї розробили постріли роздільно-картузного заряджання з модульними метальними зарядами, що є слідком нової тенденції у розвитку артилерійських боєприпасів. Є також відомості про наявність боєприпасів з ядерним зарядом до цієї системи.

155мм ПГ GHN45 стала також прототипом для створення в ПАР військово-промисловим обєднанням “ARMSCOR” 155мм ПГ G-5. Її дослідні зразки проходили випробування у Канаді, а на озброєння у армії ПАР були прийняті у 1982 р. Гармата відразу пройшла випробування у бойових умовах у Анголі, де гарно себе зарекомендувала.

Хоча GHN45 була прототипом, але значні зміни, внесені у її конструкцію, дозволяють розглядати G-5 як нову самостійну систему. Механізм заряджання та конструкція затвору, що забезпечують полегшення досилки снаряду позволили досягти таких показників у бойових умовах: ведення вогню з середньою швидкострільностю до 4 постр/хв. протягом 15 хв та до 2 постр/хв. протягом 1 години. Такі показники для гармати аналогічного калібру на даний час одні з кращих у світі.

ПГ G-5 стала складовою частиною комплексу, до якого також увійшли система управління вогнем AS-80, метеоустановка S700 та система зв’язку. Для G-5 також розроблений індикатор початкової швидкості снаряду, який вимірює відхилення швидкості з точністю до 0, 05% та дає змогу в повній мірі враховувати поправки на балістичні умови стрільби.

Подальшим розвитком вказаної системи стала 155 мм ПГ з стволом довжиною 52 клб. Застосування модульних метальних зарядів з порохами нового типу дозволило досягнути на перших стрільбах Дстр до 42 км при стрільбі звичайними ОФС. За оцінками багатьох військових фахівців, саме ця система має всі шанси на даний час стати кращою буксируємою артилерійською системою з тих, що стоять на озброєнні армій країн світу.

 

 

Ствольна артилерія є одним з головних засобів ураження противника. Буксируємі гармати, які входять до її складу, мають низку переваг над самохідними:

Менші витрати на виробництво при одинакові ефективності.

Підвищену надійність у важких умовах застосування.

Нескладність обслуговування та бойового застосування.

Можливість транспортування будь-яким транспортним засобом, аеротранспортабельність.

 

 

Самохідні гаубиці, пушки та пушки-гаубиці складають основу ПА СВ багатьох армій світу. Їх розвиток був обумовлений досвідом вдалого використання САУ у роки другої світової війни. Широке застосування танкових з’єднань і частин у ході бойових дій поставило питання створення артсистем, які за своїми маневровими можливостями не поступались би танкам, та, одночасно, забезпечували б безперервну ефективну вогневу підтримку танкових підрозділів.

Перші зразки САУ з’явились у Німеччині у якості самохідних штурмових гармат. У порівнянні з гарматами, які буксирувались, САУ мали більшу рухомість, проходимість та боєздатність, а броня забезпечувала захист розрахунку від куль та осколків снарядів.

Тому цілком закономірно, що і у роки другої світової війни, і після неї армії ПКС стали збільшувати у своєму арсеналі долю самохідної артилерії. Деякий час САУ, створені у 1940-х роках, відповідали вимогам бою. Але загроза ведення бойових дій із застосування зброї масового знищення (ЗМЗ), підвищення маневреності бою вимагали створення нових зразків. Крім того, для розвитку самохідної артилерії з’явились сприятливі умови з створенням нових зразків бронетанкової техніки, ходова частина яких використовувалась в якості шасі, та нових буксируємих гармат, які стали прототипом артилерійських частин у будові САУ.

 

Перший час, який пройшов після другої світової війни, потреби Радянської армії забезпечували САУ, розроблені у 1940-х роках та модифіковані пізніше – СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, ІСУ-122, СУ-152, ІСУ-152. Крім того, погляди керівництва СРСР та МО СРСР у 1950-х роках не сприяли розвитку артилерії. Тому роботи по створенню перших після другої світової війни зразків САУ у СРСР розпочались тільки у 1967 р.

Поштовхом для цього стала поява на озброєнні армій країн НАТО наприкінці 50-х – початку 60-х років минулого сторіччя таких самохідних гаубиць та пушек, як: у США у 1961р – 203, 2мм СГ М110, 175мм СП М107, 155мм СГ М109, 105мм СГ М108; у Англії – 105мм СП “Аббот” (1963 р) ; у Франції – 155мм СП F-3 (1966 р), 105мм СГ М61 (1965 р).

Але найбільш дійсним приводом стали висновки, зроблені військовими фахівцями по результатам арабо-ізраїльської війни 1967р, коли широке застосування танкових угруповань вимагало мати на озброєнні високоманеврені артсистеми. Застосування ізраїльською армією 155мм СГ “Солтам ”, які являли собою поєднання шасі танку “Супер Шерман” та французької гаубиці М-50, показало, що САУ є потужним озброєнням, яке відповідає сучасним вимогам того періоду.

Першими САУ, створеними радянськими конструкторами, стали 122мм СГ 2С1 “Гвоздика” та 152мм СГ 2С3 “Акація”. Вони були розроблені у КБ під керівництвом видатного конструктора Ф. Петрова.

Розробка 2С1 розпочалася наприкінці 1967р. Перші дослідні зразки надійшли на полігонні випробування у серпні 1969 р, а рішення про прийняття її на озброєння було прийнято у 1971р. Серійне виробництво 2С1 було розпочато у 1972р.

2С1 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів танкових та мотострілецьких (на БМП) полків танкових та мотострілецьких дивізій.