Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині 20-го ст. – початку 21 ст.

По-перше, вона використовувалась децентралізовано: артилерійські підрозділи придавались піхотним, які діяли на ізольованих напрямках. По-друге, досить часто застосовувався такий маневр артилерією, коли підрозділи побатарейно перекидували вертольотами у тил противника, звідки вони відкривали вогонь по районам його зосередження. По -третє, вогневі позиції артилерії розташовували головним чином на підвищенностях, де забезпечувався круговий обстріл. По мірі просування піхоти артилерія перекидувалась вертольотами на нові вогневі позиції, з яких продовжувала виконувати завдання.

Розроблені американськими конструкторами гаубиці – у більшій мірі М102 та у меншій мірі М114А1 – за своїми вогневими та маневровими можливостями сприяли появі вищезгаданих тактичних прийомів. Після цього практично всі артсистеми, що розроблялись у США у майбутньому, повинні були відповідати таким вимогам, як авіатранспортабельність, можливість автономності у бойових діях, висока вогнева потужність.

Але, поруч з тим, використання 105 мм Г М102 у В’єтнамі виявило значні недоліки у її конструкції, усунення яких було пов’язано зі значними труднощами. Були відмічені випадки виходу з ладу прицільних пристроїв, появи тріщин у центральній опорній плиті, на яку гармати спирались при стрільбі, та пошкодження стволу біля дульного зрізу. З цих причин Г М102 була залишена на озброєнні тільки повітряно-десантних та аеромобільних частин. За станом на 01. 01. 2004 р. у ЗС США залишається 434 од. М102.

На заміну гаубиці М102 стала надходити 105 мм ПГ М119. Вона являє собою модифікацію 105 мм ПГ L118, розробленої у Великобританії. Фірма “Ройял орднанс” почала її розробку у 1965 р., а з 1971р. розгорнула серійне виробництво. До початку 1990 р. було вироблено 650 гармат, з яких 276 од. Були поставлені на озброєння власних збройних сил, а решта експортувались у інші країни. Найбільші партії надходили у Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Марокко, Оман, Індонезія, Бахрейн та Кенія.

Але контракт на поставку самої великої партії був укладений з МО США. У 1986 р. була проведена значна модернізація L118, яка отримала у США індекс М119. Контракт передбачав прийняття на озброєння СВ США 540 од., при цьому 150 з них вироблялись у Великобританії, а решта – у США по ліцензії.

Конструкція гармати дуже незвична: трубчаті станини мають дугообразну форму, вони не роздвигаються, як у класичних зразків. На вогневій позиції гаубиця встановлюється на опорній пліті, яка забезпечує круговий обстріл.

Для стрільби з М119 (L119) застосовують всі стандартні боєприпаси НАТО. Тому у даний час виробництво цих гаубиць проводиться і в Індії, де вони випускаються під назвою “105-mm Light Field Gun” (легка польова гармата). Керівництво ЗС Індії сподівається, що завдяки появі на озброєнні нових артилерійських систем з великою потужністю і Дстр (а у М119 вона складає 17 200 м) польовій артилерії Індії вдасться досягнути вогневої переваги над противником у затяжному індо-пакістанському збройному конфлікті.

Подальший розвиток артилерійських систем армій країн НАТО почався у 1970-х рр. після підписання країнами НАТО у 1968 році угоди про єдину балістику. Згідно цієї угоди основним калібром ПА встановлювався калібр 155 мм, стволи артилерійських систем повинні мати довжину 39 клб, а зарядна камора мати обсяг 18 літрів (л). Головна мета цієї стандартизації, за поглядами фахівців, – забезпечення взаємозаміни боєприпасів при стрільбі з гармат даного калібру та можливість використання єдиних таблиць стрільби.

Тому з врахуванням вимог угоди та на підставі досвіду бойового застосування американськими військами буксируємих гармат у складних кліматичних та дорожніх умовах В’єтнаму, а також по результатам навчань та стрільб військові фахівці західних країн почали створення нових гармат на механічній тязі. Фірмами Великобританії, Федеративної Республіки Німеччина (ФРН), та Італії почала розроблятись в якості стандартної польової гармати СВ країн – розробників 155 мм Г FH70. Перші експериментальні зразки були вироблені у 1976 р., а у 1978 р. гаубиця була прийнята на озброєння та почався її серійний випуск. За виробництво лафету відповідала Великобританія, ходової частини і прицільних пристроїв – ФРН, люльки з противідкатними пристроями та підйомним механізмом – Італія. Потреба СВ країн – розробників у гаубицях цього типу складала близько 500 од. По даним на 2001 р. виробництво FH70 у Європі згорнуто, але по ліцензії її випускає Японія. Деяка кількість гармат була експортована у Саудівську Аравію і Малайзію

FH70, як і більшість сучасних гармат, має дві розвідні станини, центральну опору та одновісну ходову установку. У передній частині нижнього станка знаходиться зйомна допоміжна силова установка, яка використовується для саморуху та переводу у бойове або похідне положення. Для стрільби застосовують всі стандартні 155мм боєприпаси НАТО, а також нові розроблені пострілі з ОФС, АРС, керованими та ядерними снарядами. Автофретирований ствол гаубиці має досить високу для того часу живучість