Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині 20-го ст. – початку 21 ст.

К 1953 р. були розроблені технічні проекти наступних гармат: 180 мм П С-23, 210 мм Г С-33 та 280 мм мортира С-43. Всі гармати були створені з використанням одного уніфікованого лафету. У 1955 р. ленінградський завод “Баррикады” виробив перші 7 пушек С-23, 1 гаубицю С-33 та одну мортиру С-43. Після проведених випробувань всі гармати були рекомендовані до прийняття на озброєння. Але к тому часу партійне керівництво СРСР (і відповідно і Міністерства Оборони (МО)) прийшло до висновків, що далекобійна артилерія своє віджила, та її повинні замінити керовані ракети різної дальності. Тому повномасштабне серійне виробництво 180 мм П С-23 було розгорнуто лише на початку 1970-х рр., коли, крім Радянської Армії, ці пушки отримали ЗС Сірії, Єгіпету, Іраку. Вказана система мала велику Дстр – до 30 000м, а розроблені до неї ОФС мали більшу потужність дії, ніж снаряди гармат калібру 152 та 155 мм. Спеціально для використання на сипучих ґрунтах була розроблена спеціальна балка, яка вкапувалась, а на неї встановлювалась лобовою частиною нижнього станка гармата та кріпилась цепами.

Позитивні якості радянських артилерійських систем, розроблених у той час, крім вдалих конструктивних рішень, які були закладені у їх будову, також пояснюються і тим, що майже всі вони пройшли опробування у бойових умовах практично після запуску гармат у серійне виробництво. Результати використання артилерійських систем у бойових діях, зокрема у арабо-ізраїльських війнах 1956р., 1967р., 1969-1970рр. та 1973 р., дали змогу конструкторам врахувати недоліки, що виявились під час застосування створених гармат. Так, використання пушки С-23 арабськими країнами у війні з Ізраїлем у 1973 р. показало низькі маневрові якості – пушка мала невисоку проходимість по сипучому ґрунту, особовий склад розрахунків не завжди встигав підтримувати встановлений темп вогню внаслідок великої ваги снарядів та високого розміщення лінії заряджання (процес заряджання механізований не був). Також був виявлений і дуже суттєвий недолік, який мали гармати з будовою, аналогічною С-23 (зокрема 130 мм П М-47). З метою зменшення габаритів системи у похідному положенні конструктори застосували принцип відтягування ствола – при переводі з бойового положення ствол від’єднувався від противідкатних пристроїв та за допомогою лебідки відтягувався у заднє положення, де кріпився до спеціальних упорів на станинах. При переводі у бойове положення все проходило у зворотному порядку. Внаслідок цього, час переводу С-23 у бойове положення або у похідне розрахунком з 14 чоловік досягав 30 хв. (для М-47 показники дещо кращі). Такі часові характеристики ні в якої мірі не відповідали вимогам бою. Тому при створенні наступних зразків гармат конструкторами, що розробляли нові артилерійські системи, принцип відкату ствола назад при переводі гармати у похідне положення вже не використовувався, а гармати М-47 та С-23 з озброєння Радянської Армії поступово були зняті.

У 1960 р. у СРСР на озброєння була прийнята 122 мм Г Д-30, розроблена тим же КБ, яке розробило 122 мм П Д-74 та 152 мм ПГ Д-20. Поява цієї артилерійської системи була обумовлена необхідністю створення нової, більш потужної та ефективної гармати, для безпосередньої підтримки загальновійськових підрозділів. Д-30 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів мотострілецьких полків (як правило, на БТР). Ця система дуже гарно зарекомендувала себе і до цього часу стоїть на озброєнні багатьох країн світу, в першу чергу, країн Співдружності Незалежних Держав (СНД), Варшавського Договору (ВД) та деяких інших. Так, по даним на 01. 01. 04р., ЗС Польщі налічують 280 од., Чехії – 154 од., Словаччини – 76 од., Лівії – 190 од. Д-30 надходили на озброєння ЗС Іраку і використовувались армією цієї країни під час ірано-іракської війни. За високу вогневу потужність іракські військові дали для Д-30 назву “Саддам” на честь свого політичного лідера.

В основу конструкції 122 мм Г Д-30 була покладена нова для польової артилерії схема компановки гармати: замість традиційних двох станин, що роздвигаються, лафет має три станіни, одна з яких є нерухомою, а ходова частина розміщується на верхньому станку. Це вперше у світі дало можливість ведення кругового обстрілу без відділення від гармати колісного ходу та пересування станін. Невисока лінія вогню також надала можливість використовувати гаубицю у системі протитанкового вогню (а ЗС Іраку застосовували гаубицю і як засіб безпосередньої вогневої підтримки піхоти, ставлячи гармати для стрільби прямим наведенням між розривами у бойовій ціпі). Невелика вага (3, 2 т) та зручність у експлуатації значно підвищили показники маневрових можливостей: швидкість транспортування – до 60 км/год, час переводу в бойове або похідне положення – 1, 5-2, 5 хв.

Для стрільби з Д-30 використовуються таки типи боєприпасів: осколково-фугасні, кумулятивні, димові, освітлювальні, агітаційні, а також з готовими убивчими елементами.

Досвід використання Радянською Армією Д-30 у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) підтвердив, що загальновійськові частини мають мобільну та ефективну артилерійську систему для безпосередньої підтримки. Артилерійський дивізіон, озброєний 122 мм Г Д-30 або її самохідним варіантом 2С1, був у кожному