Ринок праці сфери культури України: методологія і практика регулювання

З метою виявлення ступеня адаптованості робочої сили на ринку праці сфери культури автором у 1999-2000 рр. було проведене соціологічне дослідження серед випускників Київського національного університету культури і мистецтв та його Миколаївської філії. Результат опитування виявив доцільність і своєчасність впровадження нових спеціальностей і спеціалізацій та високий рівень підготовки фахівців, який враховує вимоги ринкової системи господарювання до працівників відповідних професій. Спостерігається висока адаптованість представників нових спеціальностей, зокрема менеджерів шоу- та модельного бізнесу, міжнародного туризму, спеціалістів з pablic relations, спеціалістів з документознавства та інформаційної діяльності. Що ж стосується представників “традиційних” спеціальностей (економісти, юристи), то вони менш адаптовані, оскільки для цієї категорії працівників існує більша кількість вакантних робочих місць не тільки у сфері культури, а й в інших галузях економіки. Невисока професійна мобільність, яка є елементом адаптованості, властива творчим працівникам (музикантам, хореографам, режисерам), оскільки по своїй природі такій людині дуже важко змінити вид діяльності. Більше половини опитаних випускників вважають себе конкурентоспроможними на ринку праці сфери культури. Знижує конкурентоспроможність молоді на ринку праці сфери культури відсутність або недостатність трудового досвіду за фахом.

Аналіз розподілу працівників за рівнем освіти у сфері культури показує, що відсоток тих з них, які закінчили у 1997-1999 роках вищі заклади освіти 1-2 рівнів акредитації, є вищим, ніж тих, хто має дипломи вищих навчальних закладів 3-4 рівнів акредитації (відповідно 71, 6 та 56, 0%). В цілому кількість дипломованих фахівців у сфері культури протягом останніх років зростає. Ми розцінюємо це як свідчення певної зацікавленості частини населення в отриманні вищої освіти з творчих спеціальностей, що може бути пов’язано з появою нових видів трудової діяльності в комерціалізованій частині сфери культури. Та головна соціально-економічна проблема на її ринку праці полягає в існуванні протиріччя між підготовкою спеціалістів та можливістю їхнього працевлаштування, оскільки ще й нині навчальні заклади продовжують навчати спеціальностям, на які вже немає попиту, через що в більшості випадків випускники ще при навчанні стають потенційними безробітними. Молодь не може знайти роботу не стільки через скорочення попиту на робочу силу, скільки в силу невідповідності між отриманою підготовкою та реальною потребою економіки. Нові вимоги до якості робочої сили у сфері культури зумовлюють трансформацію вищої освіти у напрямі створення загальнорозвиваючої моделі підготовки спеціалістів, яка грунтується на всебічному гармонійному розвиткові особистості, здатної швидко реагувати на зовнішні зміни, і повинна призвести до підвищення конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці.

У третьому розділі “Основні напрями вдосконалення механізму регулювання ринку праці у сфері культури” обгрунтовано необхідність державного регулювання ринку праці сфери культури через вирішення проблем зайнятості, визначено основні напрями забезпечення соціально-економічних умов ефективного функціонування ринку праці у сфері культури.

Вихідною умовою для розв’язання проблеми регулювання ринку праці у сфері культури є усвідомлення того, що в умовах ринку ця сфера поділилася на дві частини: комерціалізовану та бюджетну. До останньої відносяться культурні об’єкти загальнонаціонального значення. І якщо фахівці, які підготовлені для діяльності у першій, відзначаються високим рівнем конкурентоспроможності на ринку праці за своєю спеціальністю, то для багатьох музикантів, режисерів, хореографів, бібліотекарів надзвичайно актуальною є проблема самореалізації в умовах ринку. Тому ефективне функціонування ринку праці сфери культури залежить, з одного боку, від створення нової культурної інфраструктури, пов’язаної з розвитком підприємництва, комерціалізацією, а з іншого – з підтримкою державної “негнучкої” частини сфери культури, яка, зокрема, реалізується через систему держзамовлення (тобто гарантованого працевлаштування випускників відповідних спеціальностей), через надання соціальних пільг та гарантій працівникам даної сфери тощо.

На думку дисертанта, регулювання ринку праці у сфері культури повинно здійснюватись відповідно до концепції змішаного регулювання ринку праці, яка передбачає збалансоване співвідношення та єдність макроекономічного регулювання з регулюванням на мікрорівні. Механізм реалізації даної концепції включає законодавчо-правову базу, фінансову та організаційну складові.

В Україні на сьогодні можна констатувати наявність певної нормативно-правової бази для функціонування сфери культури, але вона характеризується нецілісністю і суперечливістю. Конкретно це проявляється в тому, що закони, які розробляються і приймаються, здебільшого регулюють лише окремі галузі культурної сфери, головним чином її бюджетну частину, а не цілісні комплекси правово-господарчих відносин, наприклад, особливий податковий режим чи протекційний захист вітчизняного ринку культурної продукції, особливі умови приватизації закладів культури. Тому кардинально вплинути на фінансову і правову ситуацію у сфері культури (забезпечити прихід коштів у сферу культури з різних джерел, у тому числі від власної комерційної діяльності, але