Соціальні конфлікти у постіндустріальному суспільстві

У деяких містах етно-меншини в чисельному аспекті насправді мають перевагу, проте називаються меншинами. Представники таких груп часто самі позиціонують себе як відокремлених, навмисно формують закриту етнічну групу, яка зазвичай і стає об'єктами дискримінації з боку (більшості) суспільства. Так само необхідно відзначити, що нападкам найчастіше піддаються представники меншин з яскраво-вираженими зовнішніми відмінностями.

Звертаючи увагу на соціологічні аспекти етнічного антагонізму слід зазначити такі поняття: етноцентризм, етнічна групова замкненість та розміщення ресурсів. Етноцентризм – підозріле ставлення до чужих, пов'язане з тенденцією оцінювати культуру інших під поглядом власної культури. Фактично всі культури були до певної міри етноцентричними, і неважко уявити, як етноцентризм поєднується зі стереотипним мисленням. Про людей, які відрізняються за деякими критеріями можуть думати як про варварів або про людей, нижчих з морального погляду й розумово неповноцінних. Саме так більшість цивілізацій дивилися на представників менших культур, і таке ставлення спричинило безліч етнічних конфліктів упродовж історії людства. Етноцентризм і групова замкненість часто поєднуються. Під «замкненістю» ми розуміємо процес, через який групи утримують межі, що відокремлюють їх від інших груп. Ці кордони утворюються за допомогою всіляких засобів виключення, які загострюють відмінності між однією етнічною групою та іншою. До таких засобів можна віднести обмеження або заборону шлюбів між представниками різних груп, стримування соціальних контактів та економічних відносин, скажімо, торгівля та фізичне розмежування груп (як у випадку етнічних гетто). Афроамериканці в Сполучених Штатах добре знають усі ці три варіанти виключення: в деяких штатах міжрасові шлюби були заборонені, на Півдні економічна та соціальна сегрегація була підкріплена законом, а ґетто чорношкірих досі існують у більшості великих міст.

Іноді групи, що мають однакову силу і владу, взаємно зміцнюють межі замкненості: їхні члени тримаються осторонь одне від одного, але жодна з них не домінує над іншою. Проте частіше якась етнічна група посідає панівне становище щодо іншої. За таких обставин групова замкненість поєднується з розміщенням ресурсів, що спричиняє нерівності при розподілі багатства та матеріального добра.

Розповсюдженість і помітність проявів соціальної нерівності з давніх часів викликали прагнення з’ясувати причини цього феномену. Соціологія виносить на розгляд цієї проблеми дві свої характерні позиції: Перша пов’язує нерівність, з визначеними категоричними організаційними імперативами колективного життя.

П. Штомпка називає цю позицію функціональною теорією соціальної стратифікації. Друга позиція пов’язана з історичним генезисом нерівності и з уявленням влади як джерелами нерівності – теорія накопичених переваг. Обидві теорії по різному бачать перспективи майбутнього і мають різну ідеологічну аргументацію. Функціональна теорія бачить соціальну нерівність як постійне, неусувне явище, яке необхідне для існування і функціонування людських спільнот. Відповідно, вона пропонує консервативну і апологетичну трактовку цього явища.

Теорія накопичених переваг бачить соціальну нерівність як результат деяких історичних умов, які можуть бути подоланні у майбутньому. За цією теорією подолання нерівності не тільки можливо але й необхідно, бо вона стає конфліктогенним фактором, що спричиняє в розлад і дезорганізацію у соціальній сфері. Неважко уявити як в сучасному суспільстві поєднуються етноконфлікти та теорія соціальної стратифікації. Виходячи з твердження, що кожна професія в суспільстві має різну функціональну значимість та потребує більших або менших здібностей, талантів та компетенції, можна розділити професії за рівнем їх престижності. Етнічна більшість за допомогою дискримінації та упереджень намагається витіснити етнічну меншість з престижних посад на периферію суспільства. Адже багатство, влада і соціальний статус – ресурси, які знаходяться в постійному дефіциті, і щоб зберегти своє панівне становище керуючі групи здійснюють насильницькі акти відносно груп, які стоять ієрархічно нижче.

 

 

Національні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв'язуваних. Як показує історія, у більшості поліетнічних країн міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно перевершують інші типи соціальних конфліктів, а деякі з них вважаються недозволеними і дотепер. Міжнаціональні конфлікти – форма між групового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами відрізняються за етнічними ознаками. Протистояння здійснюється за принципом «ми – вони», «свої – чужі» за етнічною ознакою.

Поняття «етнічний конфлікт» охоплює велике коло різних ситуацій, тому конфлікт у чистому вигляді, який з'явився лише внаслідок ворожості, зустрічається вкрай рідко. Найчастіше подібний конфлікт зароджується на економічній, соціально – економічній або іншій якійсь основі, на певному етапі він може набути національного відтінку і надалі визначати весь хід протікання конфлікту. Різниця причин зародження національних конфліктів не впливає на їх одну загальну природу. Базовими причинами всіх цих конфліктів виступають порушення прав якої-небудь нації або етнічної групи, порушення рівноправності в міжнаціональних відносинах. Об'єктом етнонаціональних конфліктів виступають ті соціальні відносини в суспільстві, що, на думку етносу, порушують їх права.

Суб'єктами виступають етнічні співтовариства, у тому числі етносоціальні організми