Специфіка політичної системи Грузинської Республіки

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою, він акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках, а саме на особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур. Простежується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може виявляти суперечності із закріпленими у конституціях нормами, а сам політичний режим виражати ширше явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід робить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами норм політичної поведінки. У межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу [24, 176].

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі суто політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дає змогу відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Найчастіше до структурних елементів політичного режиму включають:

- політичні структури державної влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

- методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

- реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

- методи вироблення політичних рішень;

- способи врегулювання конфліктів;

- плюралізм, зокрема наявність чи відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

- конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

- ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

- форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

- тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;

- структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування;

- ступінь розвитку інститутів громадянського суспільства, основні форми взаємодії держави та громадянського суспільства;

- характер політичного лідерства (відкритість, закритість, авторитарний, ліберальний стилі управління);

- ступінь свободи ЗМІ (наявність незалежних ЗМІ, вільний доступ до інформації);

- розподіл повноважень між основними гілками влади (злиття всіх гілок влади, домінування виконавчої влади тощо);

- роль виборів у політичному житті суспільства [кирилюк].

Загальними показниками будь-якого політичного режиму є: 

- ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо; 

- способи легітимації державної влади; 

- співвідношення правових і не правових способів здійснення владних функцій;

- методи, інтенсивність і правова обґрунтованість, використання силових структур, інших ресурсів влади;

- механізм ідеологічного тиску [7, 173].

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи панівного класу перебувають при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Вище перелічені ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об'єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні та авторитарні [6, 176]. 

Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади. За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні. За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітарні [8, 112].

 Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент ставиться на протиставленні держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість дослідників трактують тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього [7, 115].

Підсумовуючи вищезазначене варто зазначити, що політичний режим інтегрує в собі владні структури, які контролюють та задають етапи функціонування політичної системи суспільства. Політичний режим не можна ототожнювати з формою правління, він є упорядкованою динамікою.