Специфіка політичної системи Грузинської Республіки

 

 

Формування незалежних ЗМІ в умовах низького рівня виборчої демократії, місцевого самоуправління та недосконалість політичних партій - одне з головних досягнень багаторічної трансформації політичної системи країни. За темпами розвитку засоби масової інформації республіки випереджають інші громадянські інститути. Однак тут спостерігається одне «але» - преса перетворилася на головну зброю не тільки формування громадської думки, але і політичної боротьби. Підтвердженням тому служить так звана «революція троянд», що відбулася в листопаді 2003 року. Вона актуалізувала значення ЗМІ, особливо телебачення, і виявила деякі недоліки в їх роботі [22, 181].

Після «Революції Троянд» в країні вельми агресивно насаджується нова політична культура. Серед інших, вона, швидше за все, має на меті повне заміщення національних традицій і властивих грузинської нації цінностей новими ціннісними альтернативами. Як стверджують апологети нової політичної культури, нові цінності повинні «модернізувати грузинське суспільство» відповідно до вимог епохи глобалізації та інтеграції країни в європейський сімейство. Поборники нової політичної культури розглядають релігійність і віру одними із головних чинників гальмують "модернізацію" грузинського суспільства.

Швидше за все, тому однією з головних мішеней для цих сил стала грузинська православна церква і православ'я в країні. Після приходу до влади Михайла Саакашвілі і його партії «Єдиний національний рух» в 2003 році почалася цілеспрямована кампанія з дискредитації та розколу грузинської православної церкви та її керівництва. Влада дала ясно зрозуміти, що налаштована рішуче. У березні 2004 року спецпідрозділи в присутності керівників силових відомств фактично розгромили православну церкву на околиці Тбілісі. Операція по розгрому церкви і розправи над її прихожанами передавалася в прямий ефір.

У проведеному в 2006 році дослідженні цінностей грузинського суспільства було виявлено, що церква є тим інститутом, якому в першу чергу і найбільше довіряє переважна більшість грузинського населення. Однак викорчувати з свідомості народу століттями вкорінені цінності одним наскоком і новими охайно упакованими цінностями, завдання не з легких.

Атрибутами нової, не обмеженої ніякими правовими і моральними рамками, політичної культури в Грузії стали насадження атмосфери загального страху, штучний розподіл суспільства на «здорові» і «відмираючі» сили, нагнітання обстановки нетерпимості до «інакомислячих» і приклеювання ярлика «ворогів» за надмірне висловлювання вільних думок і підняття незручних для влади питань, на яких у неї немає зрозумілих відповідей [1, 176].

Політична культура Грузії історично має неавторитарний характер, в країні традиційно поважають людей, здатних не змусити зробити що-небудь, а переконати в своїй правоті.

 

 

Суспільно-політичні перетворення, які тривають у країнах Східної Європи та колишнього СРСР протягом останніх 20 років, не втрачають актуальності вивчення і сьогодні та набувають нових вимірів у політичній науці. Демократичний вектор трансформаційних перетворень став чи не єдиним можливим шляхом до становлення консолідованої демократії після «кольорових революцій». Однак соціально-економічні та політичні показники так званих молодих демократій після революційних змін засвідчують про відірваність Грузії від ліберально-демократичних стандартів, що ставить під сумнів «лінійність» переходу від авторитаризму до демократії.

Саме частковість демократизації та лібералізації старих авторитарних режимів в пострадянських країнах призвела до виникнення складної ситуації, за якої несформовані до кінця політичні режими неможливо однозначно класифікувати як демократичні чи авторитарні. Тому багато дослідників схиляються до думки виділяти проміжні форми політичних режимів, зокрема таких як «керована демократія», «неповна демократія», «напівдемократія», «напівавторитарний режим», «гібридна держава із змагальним державним авторитаризмом», «делегативна демократія», «дефектна демократія» (В. Меркель), «авторитарна демократія» (Р. Саква).

Проблема становлення політичного режиму в пострадянських країнах активно обговорюється на різних рівнях, проте практика показує, наскільки вона до кінця не досліджена, скільки важливих питань ще є відкритими і потребують ґрунтовного вивчення.

Сьогодні серед дослідників точаться дискусії щодо базових критеріїв у вивченні і класифікації політичних режимів. Простежимо їх на основі визначень поняття «політичний режим».

Кандидат філософських наук, дослідник О. Фісун пропонує визначення політичного режиму як взаємодію політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями та видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політичного режиму детермінується співвідношеннями сил між основними акторами, що відкриває доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів та видів капіталу [6, 265].

Відомий французький політолог М. Дюверже розглядав політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску». Французький дослідник Ж.-Л. Кермонн вніс уточнення в його формулювання і дав визначення політичного режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: «Політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави» [7, 175].

Дослідники Г. О’Доннел і Ф. Шміттер зазначають, що «режим – це сукупність явних або прихованих структур, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів,