Способи представлення рекламної продукції . Радянська державність і право в Україні у 20-30-х роках ХХ ст

Останній розділ визначав герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, ліквідації приватної власності відбулося становлення основних цивільно-правових інститутів радянського права. Правові засади націоналізації були закладені в декретах «Про націоналізацію залізниць і під’їзних колоній» від 4 січня 1919р., «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919р., «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 1 березня 1919р. та ін.

Політика «воєнного комунізму», яка стала конкретним проявом диктатури пролетаріату у 1918-1920рр., привела до широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство та предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна – 6 чоловік, а без нього – 10, націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одиночок. На відміну від Росії, в Україні «червоноармійська атака на капітал» розпочалася дещо пізніше. З цієї причини тут зберігалася певна кількість ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявився грошовий обіг.

Адміністративно-правове регулювання дедалі більше втручалося у сферу цивільно-правових відносин. Заборонялася приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалася система розподілу за картками продуктів харчування й предметів першої необхідності. Відповідно до принципу «хто не працює, то й не їсть»; «нетрудові елементи» карток не одержували. Мало того, на підставі декрету РНК УСРР від 1 березня 1919р. « Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії» до них застосовувалися конфіскації та реквізиції відповідних речей.

Декретами РНК УСРР « Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» від 31 січня 1919р., «Про розкладку лишків врожаю 1918р. та попередніх років» від 12 квітня 1919р., Законом «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920р. селян було зобов’язано продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилась на м'ясо й картоплю, а з 1920р. – на все продовольство.

Так зване буржуазне спадкове право було скасоване декретом РНК УСРР «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919р. Майно померлого переходило у власність держави. З цього майна забезпечувалося «утримання» непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.

Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому декреті Всеросійського з’їзду Рад «Про землю», постанові РНК РСФРР від 5 листопада 1917р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Законодавчими актами УСРР скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони становили єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася селянам у користування. Передбачався розвиток колективних форм землекористування (радгоспів, артілей, товариств із спільного обробітку землі). Кооперативні об’єднання, участь у яких для сільського населення стала обов’язковою, перетворилися по суті на придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарного голоду кооперація наприкінці 1920р. майже перестала існувати.

Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918р., дія якого на підставі договору про воєнно-політичний союз поширювалася на Україну. Проголошувався загальний обов’язок працювати і право на працю; обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок та матеріальне забезпечення.

Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників і службовців за підприємствами і установами. Спочатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопада 1918р. була поширена на залізниці, а потім – на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920р. досягла майже 100%.

Основи шлюбно-сімейного права були започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919р. «Про цивільний шлюб та про введення книг актів громадянського стану» і « Про розлучення». Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрованим і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов’язковість дозволу батьків скасовувалися. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розвивався органами загсу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому головним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919р. з урахуванням зазначених декретів на основі аналогічного кодексу РСФРР Наркомюстом УСРР був розроблений проект Кодексу законів про акти громадянського стану про сім’ю та опіку. Умови громадянської війни не дозволили ввести кодекс у дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну належність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які « становили загрозу радянській владі» – жертвами «червоного терору» стали тисячі