Способи представлення рекламної продукції . Радянська державність і право в Україні у 20-30-х роках ХХ ст

Система покарань включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти, …), широко застосовувалися в адміністративному й позасудовому порядку. Водночас влада вдавалася до вжиття таких анти- правових заходів, як взяття заручників, притягненя до кримальної відповідальності за принципом кругової поруки (в разі опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920р. відмовилися від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920р. про те, що скасування смертної кари на цей час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919р., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920р., інструкцією «Про судочинство» від 3 червня 1919р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Всі репресивні органи мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так, «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919р. НК надавалося право застосовувати збройну силу у разі контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство й виносити вироки у справах контрреволюцію, шпигунство. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство і виносити вироки також з інших справ.

Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. В оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади і «власною революційною самосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним, а в політичних справах, відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920р. «Про прискорення провадження попереднього слідства», воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право обвинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувалось протягом 24 годин.

Норми цивільного процесу містилися, як правило, в актах, якими регулювався кримінальний процес. Внаслідок значного скорочення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних судах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за участі двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з доповіді народного судді, потім слово надавалося позивачу і відповідачу. За необхідності проводився допит свідків. Рішення народного суду протягом місяця з дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.

І тому, внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

А також, в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, поряд з радянськими органами, утворювалися нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборони та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики «червоноармійської атаки на капітал» призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. На мою думку основним призначенням радянського права було застосування суворої класової репресії, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

 

Внаслідок більшовицького перевороту 1917р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Як зазначає І. Ісаєв, з 1918 до 1921рр. на території колишньої Російської імперії утворилася конфедерація республік єдиного радянського типу. Домінантне становище у цьому радянському комплексі займала РСФРР.

Об’єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Це намагання швидко переводилося у практичну площину. Так, 12 грудня 1917р. І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав «Українську республіку як федеративну частину Російської республіки», 1 червня 1919р. Всеросійський ЦВК прийняв декрет про військовий союз радянських республік Росії, України, Литви, Білорусії. 27 січня 1920р. постановою Всеукрревкому, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади.

Важливим кроком на шляху об’єднання став укладений 28 грудня 1920р. «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Радянською Республікою», змістом якого був «військовий і господарський союз» (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору відбувалося об’єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об’єднані наркомати увійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали своїх уповноважених (ст. 4). Керівництво об’єднаними наркоматами здійснювалося Всеросійськими з’їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найважливішими