Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору

Таким чином, пропонується визначення європейського правового простору як правової системи у стані становлення, складовими якої є юридичні норми, принципи та стандарти, вироблені в рамках регіональних міжнародних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а механізм узгодження на їхній основі національних правових систем держав Європи (в тому числі правових норм, правової культури, правової свідомості).

Розділ другий – “Способи формування європейського правового простору” – присвячено дослідженню способів формування європейського правового простору на внутрішньодержавному рівні, а також місця у цьому процесі права, створеного регіональними міжнародними організаціями. Розглядається співвідношення елементів європейського правового простору на прикладі проблематики захисту прав людини.

Становлення європейського правового простору передбачає зближення між національними і регіональними правовими системами, що є, як справедливо зазначає С. С. Алексєєв, проявом більш глибоких процесів правової конвергенції, які характеризуються взаємним збагаченням права, своєрідною інтеграцією в праві, за якої поєднуються переваги і досягнення різних сфер та систем права. Поняттю правової інтеграції в цьому контексті надається значення спільної діяльності держав, міжнародних організацій, спрямованої на зближення національних правових систем на основі міжнародно-правових норм, тобто на їх інтернаціоналізацію.

Якщо для певної групи держав є обов’язковими одні й ті ж міжнародно-правові норми, то узгодження їхнього національного права з міжнародним правом повинно призводити до зближення правових систем цих держав. Чим ширша сфера регулювання таких міжнародно-правових норм, тим більший масштаб зближення правових систем.

Все частіше в літературі предметом дослідження стають не просто норми багатосторонніх міжнародних договорів, а й створені на їхній основі своєрідні “правові системи” міжнародних організацій – право ООН, право СОТ, право Ради Європи, право ОБСЄ, право ЄС. “Правовими системами” lato sensu їх можна визнати насамперед тому, що вони складаються не тільки з норм та принципів, а й з механізмів правотворення та правозастосування за допомогою власних нормотворчих, юрисдикційних та контрольних органів, які формують специфічну правову культуру, впливають на правову свідомість своїх суб’єктів.

Основними, “магістральними” напрямками гармонізації внутрішньодержавного права в Європі сьогодні є захист прав людини, забезпечення демократичного розвитку та економічне співробітництво. Інтернаціоналізація права є характерною для всіх розвинених держав, хоча найбільш яскраво її можна простежити в умовах країн, які здійснюють правову реформу відповідно до потреб забезпечення власного місця у міжнародному співтоваристві.

Інтернаціоналізація національних правових систем набуває форм апроксимації, гармонізації, уніфікації або рецепції в залежності від цілої низки чинників (зокрема, завдань, що лежать в основі інтеграції, правових традицій держави-реципієнта та ін.). Вони відрізняються за такими критеріями, як предмет і метод правового регулювання, обсяг, глибина, ступінь досягнення відповідності правових систем, джерела, їхнє співвідношення з національним правом, мета правового регулювання, коло суб’єктів нормотворення, спосіб введення в дію та способи імплементації.

Рецепція, тобто одностороннє запозичення однією державою в іншої (інших) значних масивів права (наприклад, кодексів), останнім часом досить широко використовується у практиці держав Центральної та Східної Європи і переслідує мету реформувати правову систему згідно із вимогами ринкової економіки. Специфікою такої рецепції є сприйняття не права конкретної держави, а реформа тих чи інших галузей права в цілому на підставі досвіду найбільш розвинених правових систем (“вестернізація права”). Поняття “зближення” або “апроксимація” у праві ЄС означає “процес досягнення певного рівня узгодженості”. Зближення національних законодавств виступає одночасно механізмом і результатом створення єдиного правового простору всередині ЄС. Гармонізація та уніфікація в цьому контексті розглядаються як різновиди зближення (апроксимації) національного права, що мають на меті узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах. Так, термін “гармонізація” stricto sensu у праві ЄС позначає спеціальний правовий засіб зближення законодавства держав-членів шляхом прийняття обов’язкових директив, на відміну від процесу уніфікації правових норм, що відбувається на підставі окремих міжнародних договорів між зацікавленими державами.

Європейський правовий простір формується завдяки діяльності регіональних міжнародних організацій. Відповідно, для більш повного розуміння його змісту та перспектив розвитку необхідно розглянути роль кожної з них у правовому співробітництві держав Європи. Послідовність їх розгляду в дисертації (НБСЄ/ОБСЄ, Рада Європи, ЄС), відповідає кільком принципам – від найширшого кола учасників до найвужчого, від міжнародно-правового до наднаціонального методу правового регулювання.

Роль НБСЄ/ОБСЄ у формуванні європейського правового простору полягає у забезпеченні його міжнародно-правової складової у сфері забезпечення безпеки (насамперед, створення особливого механізму мирного врегулювання спорів) та співробітництва у гуманітарній сфері (“людський вимір ОБСЄ”). Ці два напрямки діяльності ОБСЄ тісно пов’язані, а переважна більшість документів цієї організації містить комбінацію положень, що стосуються обох з них. Такий підхід пояснюється чітким розумінням того, що утвердження демократії та верховенства права всередині держави є важливою запорукою відсутності агресивних намірів цієї держави. Природа норм, прийнятих в рамках “людського виміру НБСЄ/ОБСЄ”, є неоднозначною. Слід погодитися з дослідниками, які вважають, що вони являють собою поєднання положень організаційного, політичного, морального і юридичного характеру, констатують певні стандарти, рівень підходу до вирішення проблеми прав і основних свобод людини і складають єдину систему цінностей у сфері людських