Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору

Рада Європи, поряд із забезпеченням захисту прав людини відповідно до Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., має завданням гармонізацію правових систем Європи на основі права цієї організації, яке можна визначити як сукупність норм і стандартів, що містяться у конвенціях Ради Європи, рішеннях Європейського Суду з прав людини, рекомендаціях Комітету міністрів та резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також механізмів їх реалізації з метою зближення на їхній основі правових систем держав-учасниць. У такому розумінні право Ради Європи є важливою складовою європейського правового простору. Відповідно до цього, внесок Ради Європи у формування європейського правового простору полягає у створенні “права Ради Європи” та має два основні механізми – конвенційний, що здійснюється шляхом розроблення та прийняття “європейських конвенцій”, що мають обов’язкову силу для держав, які їх ратифікували, та рекомендаційний, що полягає в ухваленні рекомендацій Комітету міністрів і Парламентської асамблеї Ради Європи, котрі визначають генеральну лінію для держав-членів у політичній та законодавчій сферах та стають фактичною основою для рішень національних урядів та парламентів.

Рада Європи активно взаємодіє з НБСЄ/ОБСЄ та ЄС у створенні європейського правового простору на основі рівноправності, практичній доцільності й орієнтації на кінцевий результат. Рада Європи має різноманітний досвід у виробленні правових стандартів та контролі за їхньою імплементацією. Своїми зусиллями із створення європейського правового простору Рада Європи готує ґрунт для послідовного розширення Європейського Союзу, оскільки ці організації керуються однаковими ідеалами та переслідують спільні цілі в справі перетворення цих ідеалів у життя.

Дедалі більшого визнання знаходить думка про те, що співробітництво і координація дій ОБСЄ, Ради Європи та ЄС повинні взаємно доповнюватися і підсилюватися, ґрунтуватися на рівноправності й орієнтуватися на досягнення кінцевих результатів, передусім, формування європейського правового простору.

Надзвичайно важливе значення для створення європейського правового простору має розширення та поглиблення інтеграційних процесів в рамках ЄС, що здійснює вплив на зближення національних правових систем європейських держав – його повноправних та асоційованих членів. У дисертації розглядаються процеси правової інтеграції всередині ЄС de lege lata та de lege ferenda.

Існуючий сьогодні вплив права ЄС на національні правові системи держав-членів Союзу характеризується пріоритетом права ЄС перед національним правом держав-членів, а також “наскрізною”, “проникаючою” дією деяких його положень, що є прямо обов'язковими для фізичних і юридичних осіб держав-членів ЄС. Звідси випливає обов’язкове зближення національних законодавств цих держав тією мірою, наскільки це необхідно для належного функціонування внутрішнього ринку ЄС. Разом з тим, ще з часу прийняття Єдиного Європейського Акту 1986 р. в ЄС ведеться робота щодо подальшої координації, “конвергенції” національного права його держав-членів, що виходить за визначені межі, з метою створення “уніфікованої системи юридичного захисту в Європі”. Заходи щодо подальшого зближення національних правових систем держав-членів ЄС нині охоплюють проблеми уніфікації приватного права, кримінального та процесуального законодавства, а також питання щодо необхідності створення “конституції” ЄС.

Автором наголошується, що право ЄС є ключовою складовою європейського правового простору. Унікальність його ролі полягає у тому, що воно забезпечує зближення не тільки правових систем держав-членів, а й держав-кандидатів, держав-партнерів, інших держав Європи, що уклали з ЄС відповідний міжнародний договір. У такому випадку створюється юридичний фундамент для співробітництва держави, що не є членом ЄС (або навіть визнаним кандидатом на членство) з ЄС та його державами-членами.

Плюралізм організаційно-правових форм європейської інтеграції обумовив відповідну “спеціалізацію” регіональних міждержавних організацій. Проте існують сфери, в яких збігаються норми, створені в рамках різних європейських інтеграційних структур. Найбільш яскраво це проявляється у питаннях захисту прав людини, де переважною більшістю держав Європи прийнято юридичні та політичні зобов’язання щодо дотримання ними норм і стандартів, вироблених в рамках НБСЄ/ОБСЄ, та, найголовніше, Ради Європи та ЄС.

У розділі третьому – “Європейський правовий простір та розширення інтеграційних процесів” – досліджуються тенденції розвитку європейського правового простору, обумовлені процесом розширення ЄС за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також встановленням відносин партнерства між ЄС та “новими незалежними державами Європи”, до яких відноситься Україна.

Сьогодні право ЄС розповсюджується на більшу частину континенту через механізми, передбачені договорами про створення Європейського економічного простору, угодами про асоціацію і угодами про партнерство та співробітництво. З іншого боку, розширення Європейського Союзу можливо лише щодо тих держав, які взяли на себе відповідні юридичні зобов’язання – прийняти acquis communautaire. Прийняття acquis є правовим механізмом, в рамках якого держава-кандидат на членство в ЄС інтегрує до національної правової, політичної та економічної систем зміст та способи досягнення спільних цінностей ЄС. Робиться висновок, що розширення ЄС є чинником формування європейського правового простору, а входження держав-кандидатів до європейського правового простору є передумовою їхнього приєднання до ЄС.

Іншою важливою тенденцією розвитку європейського правового простору є часткове прийняття acquis communautaire державами, котрі не є визнаними ЄС кандидатами на приєднання до нього (в тому числі й Україною), яке відбувається на підставі Угод про партнерство і співробітництво, що укладаються між новою незалежною державою, з одного боку, та ЄС і його державами-членами – з іншого. Способи імплементації положень Угод про партнерство і співробітництво новими незалежними державами, зокрема Україною, полягають в укладенні двосторонніх договорів з державами-членами ЄС з відповідних питань, прийнятті внутрішніх нормативних