Структурно-семантична організація словотворчих гнізд з базовими дієсловами мовлення в українській мові XIX-XX ст.

Демінутивність, що властива українській та російській мовам, виявляється у кожній з них індивідуально. У СГ дієслів говорити, казати, мовити це значення вносять суфікси: -к-, -ок, -оньк-, -ечк-, -очк- (говір-оньк-а, говоруш-ечк-а, обмов-оньк-а, скоромов-очк-а) та у СГ дієслів говорить, сказать, молвить: -ец, -юшк-, -льк-, -к-, -ок, -очк-, -ечк-, -ик (говор-ок, говор-юшк-а, уговор-ец, скроговор-очк-а, рассказ-ик, насказу-льк-и). Отже, демінутивні лексеми в СГ дієслів мовлення є однією із характерних ознак українського та російського словотворення, відтворюючи широку гаму відтінків із позитивним та негативним забарвленням.

Творення прикметників у межах СГ дієслів мовлення активно відбувається за участю суфіксів, префіксація ж відіграє незначну роль у віддієслівному прикметниковому словотворенні, до того ж, кількість та продуктивність ад’єктивних префіксів, як і субстантивних, дуже обмежена.

Проведений аналіз дає змогу стверджувати: хоча в групі дієслів мовлення функціонують спільні для обох мов суфікси прикметників (-н-, -лив-, -чив-, -ист-), у СГ дієслів говорити, казати, мовити представлений більш широкий спектр словотворчих засобів, за допомогою яких поповнюється клас прикметників, це афікси: -цьк- (заговорщицький), -ов- (говірковий, приказковий), -ат-/ -ят- (діал. говоратливий, говорятливий), -ес- (діал. казателесий). Наведені приклади доводять і засвідчують, що у ХІХ-ХХ столітті поряд із літературним продовжує розвиватися й українське діалектне мовлення, яке, потребуючи нових слів для більш повної передачі вияву тієї чи іншої ознаки, залучає для досягнення цієї мети словотворчі можливості й потенціал рідної мови.

Словотвір дієприкметників у східнослов’янських мовах грунтується на поєднанні основи дієслова із суфіксами, властивими кожній із цих мов. В обох мовах дієприкметники можуть утворюватися і префіксальним способом – з участю префіксів не- (в обох мовах) : не-сказаний, не-доказаний, не-мовлящий, не-вимовленний; не-высказанный, не-рассказанный; та по- (у російській мові) : по-рассказанный.

Щодо похідних прислівників, то слід зазначити, що українська та російська мови мають чимало прислівників спільного походження. Однак переважна більшість прислівникових слів виникла на грунті кожної з мов. Спільним дериваційно активним формантом є суфікс -о, за його участю утворюються похідні прислівники у СГ дієслів мовлення: говірк-о, доказов-о, безодмовн-о, промовист-о; говорк-о, говорлив-о, безмолвн-о, иносказательн-о. У СГ з вершинами говорить і молвить похідні прислівники утворюються також за допомогою форманта -ом: говорк-ом, недомолк-ом. Отже, прислівники, що входять у СГ із загальним значенням мовлення, вирізняються однотипністю утворення і складають невелику кількість похідних.

Приблизно 94% складних похідних – це іменні деривати. Серед похідних СГ дієслів мовлення в українській мові 2 деривати утворюються способом абревіації.

Складних похідних у СГ дієслів говорить, сказать, молвить – 22, із них 3 проявляють словотворчу активність, наприклад: говорить пере-говорить переговор (ы) радио/переговоры радиопереговор-н-ый; говорить скор-о-говор-к-а скороговор-очк-а, скороговорочн-ость; сказать ин-о-сказа-тельн-ый иносказательн-о, иносказательн-ость.

Зрощення, як один із способів словотвору в групі похідних дієслів мовлення в російській мові, представлене чотирма дериватами: много/говорящий, мало/говорящий, выше/сказанный, ниже/сказанный. Три деривати утворюються способом абревіації: кол/договор, соц/договор, хоз/договор. Отже, безперечним є той факт, що складні лексичні мовленнєві одиниці – це могутня сила, яка зберігає й примножує словникове багатство мови.

Таким чином, мета, поставлена у дисертаційному дослідженні, полягала у системному вивченні структурно-семантичних особливостей СГ дієслів говорити, казати, мовити у ХІХ-ХХ ст. та їх комплексному словотворчому аналізі (в тому числі й у порівнянні, зокрема, з відповідними дериватами російської мови). Реалізація поставленої мети вимагала розв’язання окремих завдань, вирішення яких дає змогу зробити такі узагальнюючі висновки: 1. СГ – це одне з фундаментальних понять у словотворчій системі мови, складна синкретична єдність, результат взаємодії парадигматичних (СП) та синтагматичних (СЛ) одиниць.

2. У ЛСГ дієслів мовлення виділяється дериват говорити – слово, у якому найбільш повно виявляється загальне значення процесу мовлення. Словотворча активність деривата говорити перебуває у прямій залежності від його характеристики з точки зору багатозначності/однозначності, а тому високий дериваційний потенціал дієслова обумовлений спектром його значень (до п’яти в українській мові) та стилістичною нейтральністю основи.

3. У групі СГ дієслів мовлення функціонують похідні, виражені різними частинами мови, в межах яких по-різному виявляється продуктивність способів творення похідних. Так, у дієслівному, іменниковому та прикметниковому словотворі обох мов найпродуктивнішим був і залишається морфологічний тип творення лексем, у межах якого особливо вирізняється суфіксація. Префіксація – найпоширеніший спосіб творення нових слів у рамках дієслівного словотвору, тоді як кількість префіксальних похідних серед іменних частин мови є обмеженою. Отже, між частиномовною належністю похідних та дериваційним потенціалом слова існує безпосередній зв’язок.

4. До СГ із базовими дієсловами мовлення для утворення афіксальних похідних залучена численна група словотворчих формантів: у СГ говорити – 64, казати – 48, мовити – 65 та у СГ говорить – 67, сказать – 36, молвить – 33.

5. Протягом ХІХ-ХХ ст. частина словотворчих засобів (префіксів та суфіксів) зазнала змін, які в основному полягають у трансформації продуктивності групи формантів, у поширенні чи звуженні їх функцій, у фонетичному та морфологічному переоформленні.

6. У ХХ столітті активізувався процес творення складних слів, свідченням чого є похідні СГ з вершиною мовити. У сучасній українській мові набула поширення абревіація.