Суспільний рух польської шляхти Правобережної України в 1795-1830-х роках

Апробація результатів дисертації здійснювалася у викладацькій роботі при читанні курсу з історії України, у виступах на підсумкових конференціях кафедри історії України ДНУ, межрегіональних історико-краєзнавчих конференціях тощо. Результати дослідження обговорювалися на наукових читаннях з історії України і Росії.

Робота обговорена на засіданні кафедри історії України Дніпропетровського національного університету і дістала позитивну оцінку.

Структура дисертації визначається метою та завданнями дослідження. Дисертаційне дослідження складається із вступу, чотирьох проблемних розділів, 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, який нараховує 477 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 230 сторінок, в тому числі 184 сторінки основного тексту.

 

 

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначені об’єкт, предмет, мета та завдання роботи, методологічна та джерельна база, хронологічні та історико-географічні рамки дослідження, розкрито її наукову новизну та практичну значимість, особистий внесок авторки, ступінь апробації результатів дисертації, окреслено структуру роботи.

Перший розділ – “Історіографія польського суспільного шляхетського руху Правобережної України” – складається з трьох підрозділів: 1. 1 “Дослідження проблем польського шляхетського руху українськими істориками”; 1. 2 “Польська та західноєвропейська історіографія шляхетського руху на Правобережній Україні” та 1. 3 “Суспільний рух польської шляхти в дослідженнях російських істориків”.

У підрозділі 1. 1 проаналізовано доробок українських істориків ХІХ – ХХ ст. з проблем шляхетських змагань 1795-1830-х років. Вивчення чинників становлення суспільного руху польської еліти, зовнішньополітичної орієнтації його учасників, складових ідеології, організаційної структури та методів діяльності, напрямків еволюції, контактів з учасниками декабристських товариств, ролі, яку відіграли шляхетські змагання 1795-1830-х років в історичному поступі регіону, – ці проблеми визначили основні вектори наукових студій.

Досліджуючи генезис шляхетських змагань, українські історики відзначили внутрішні чинники – соціально-економічні, етнокультурні, політичні (М. І. Костомаров, Д. І. Дорошенко, В. А. Смолій та ін.)   – та зовнішні – втручання інших держав, зокрема Росії, у політику Речі Посполитої (М. І. Костомаров)   та вплив Французької революції кінця XVIII ст. на свідомість поляків (Л. А. Коваленко)  , виокремили дві політичні орієнтації в середовищі учасників руху.

Проблеми ідеології учасників суспільного руху польської шляхти на Правобережній Україні 1795-1830-х років також отримали широку рефлексію в працях українських істориків, які не лише проаналізували ідейні засади діяльності його учасників в українських землях (Г. І. Марахов, Г. Я. Сергієнко)  , але й розглянули їхню еволюцію впродовж першої половини ХІХ ст. (Л. В. Баженов та ін.)  .

Останнім часом українські дослідники, зокрема Г. Грабович, Н. М. Яковенко, Я. Грицак та ін., спробували виокремити суспільно-політичну та етнокультурну специфіку Правобережної України наприкінці XVIII – у першій третині ХІХ ст. у порівнянні з іншими українськими теренами, що позначилася на ідеологічному та практичному оформленні шляхетського руху . Вони розглянули такі складові шляхетської ідеології, як сарматська теорія (Н. М. Яковенко), польська романтична візія історичного минулого регіону (Г. Грабович), великодержавницькі устремління ідеологів шляхетського руху на початку ХІХ ст. (Я. Грицак) тощо. Втім, обґрунтовуючи єдність українських земель у цілому, науковці не приділили достатньої уваги аналізу своєрідності ідейних засад шляхетського руху в Південно-Західному краї Російської імперії, а також необхідності дослідження впливу його ідеології на генезис української національної свідомості.

У межах студіювання ідейних засад та практичної діяльності шляхетського суспільного руху вітчизняними науковцями проаналізовано контакти та взаємовпливи між поляками та декабристами в 1820-х роках . Останнім часом вивченням польсько-російських зв’язків займалися Г. Д. Казьмирчук та Г. М. Куліковська, які не лише визначили головні напрямки взаємодії, але й проаналізували історіографічний доробок з цієї проблематики . Заслугою українських істориків можна вважати й дослідження взаємовпливів між представниками польського та українського суспільних рухів у першій половині ХІХ ст. (Г. Я. Сергієнко та ін.). Утім поза їхньою увагою залишився цілий етап становлення дворянської опозиційності, а саме період 1795-1820 рр., який мав вирішальне значення для формування й розвитку ідеології руху.

Українські дослідники (В. А. Смолій, Г. І. Марахов, Г. Я. Сергієнко, О. О. Крижановська та ін.) проаналізували практичне оформлення шляхетського руху. Різноманітність форм та методів діяльності шляхетських опозиціонерів свідчила про його неоднорідність, що мала безпосередній вплив на результати діяльності та трансформацію руху впродовж другої третини ХІХ ст.

У підрозділі 1. 2 розглянуто особливості дослідження проблем шляхетського суспільного руху польськими та західноєвропейськими науковцями. Сукупність наукового доробку західних істориків з проблем шляхетського суспільного руху 1795-1830-х років можна поділити на великі комплекси відповідно до проблематики: синтетичні праці, де розглядаються генетичні моменти розвитку руху, його ідейні засади та еволюція практичної діяльності ; розвідки з окремих аспектів історії шляхетських змагань ; студії, які можуть бути використані опосередковано в процесі вивчення даної тематики . Впродовж ХІХ-ХХ ст. студіювання чинників генезису, зовнішньополітичної орієнтації учасників, складових елементів та особливостей еволюції світогляду, оформлення організаційної структури шляхетського руху відзначалося певною циклічністю, що пояснюється особливостями розвитку польської та західноєвропейської історичної науки.

Складовими елементами ідеології учасників шляхетських змагань польські історики визначали кресову теорію, концепцію сарматизму та станової окремішності (М. Котер, Т. Лєпковський, Я. Тазбір)  , що поєднувалися з новітніми романтичними ідеями, зокрема месіанством, слов’янофільством та націоналізмом (М. Яніон, М. Змігродська, Г. Сегел, Є. Сковронек)