Суспільний рух польської шляхти Правобережної України в 1795-1830-х роках

Ґрунтовний аналіз отримали форми та методи практичної діяльності учасників шляхетського суспільного руху. Польські історики розглянули не лише внутрішню структуру та соціальний склад товариств, але й дослідили демократизацію ідейних засад та практики шляхетського суспільного руху після поразки Листопадового повстання 1830 р.  

Втім поза увагою польських та західноєвропейських дослідників залишилися особливості еволюції шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні, чинники, що впливали на цей процес в регіоні, зокрема своєрідність суспільно-політичної ситуації. Потребує на додаткове дослідження аналіз контактів учасників шляхетського суспільного руху з представниками паралельних російського визвольного та українського культурницького рухів. Нарешті, більш чіткого визначення потребують напрямки демократизації шляхетських змагань впродовж 1830-х років.

Підрозділ 1. 3 присвячено аналізу російської історіографічної традиції ХІХ – ХХ ст. з проблем шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні. Слід зауважити, що основна увага приділялася дослідженню становлення, ідейного та практичного оформлення руху (С. М. Соловйов, М. М. Покровський, В. А. Дьяков та ін.)  . І якщо науковці ХІХ – початку ХХ ст. аналізували переважно чинники генезису та особливості суспільно-політичної ситуації на тлі урядової політики, радянські історики спробували підійти комплексно до вивчення факторів, що вплинули на формування шляхетських змагань в 1795-1830-ті роки, показати тяглість процесу та його історичну закономірність .

Утім для представників російської історіографії характерна відсутність аналізу особливої ситуації, що склалася на українських землях. І хоча російські історики визнавали, що змагання за Правобережну Україну стали однією з вимог польської опозиції, вони не приділили цьому явищу належної уваги.

Науковці радянської доби зосередили увагу переважно на аналізі шляхетсько-декабристських контактів, порівнянні ідейних засад та практичної діяльності учасників двох паралельних потоків . І хоча проаналізовані роботи розкривають внутрішню структуру та особливості форм шляхетського руху в цілому, вони не відтворюють регіональну своєрідність та напрямки еволюції практичної діяльності його учасників. Перспектива дослідження обумовлена необхідністю з’ясування взаємодії окремих форм на певних етапах поступу шляхетських змагань, а також чинників політизації суспільного руху.

Авторка дійшла висновку, що польський шляхетський суспільний рух 1795-1830-х рр. як складова визвольних змагань поляків у цілому став однією з актуальних проблем української, польської та російської історіографії ХІХ – ХХ ст., хоча залишилися певні лакуни, що потребують на більш детальне вивчення. Це пояснюється відсутністю наукових праць, які б досліджували в комплексі проблеми генезису суспільного руху польської шляхти на Правобережній Україні, його типологічну сутність та регіональні особливості.

Ще недостатньо вивчені такі аспекти суспільних змагань шляхти, як співвідношення чинників генезису та формування політичних напрямків руху на Правобережжі, типологічна сутність ідейних засад, своєрідність форм та методів практичної діяльності його учасників. Додаткового студіювання потребує визначення взаємовпливів між польським, українським та російським визвольними рухами. Комплексне розв’язання зазначених аспектів сприятиме розробці концепції історії польського шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні 1795- 1830-х рр., визначенню його місця і ролі не лише в історичному поступі регіону, але і в контексті загальноєвропейської історії кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.

У другому розділі – “Генеза суспільного руху польської шляхти Правобережної України” – розглянуто особливості завершального етапу становлення шляхетських змагань. Цей розділ складається з двох підрозділів: 2. 1 “Своєрідність генезису шляхетського суспільного руху” та 2. 2 “Формування напрямків у польському шляхетському русі в контексті російської і французької зовнішньої політики”.

Підрозділ 2. 1 стосується аналізу чинників становлення руху шляхти у другій половині XVIII – на початку ХІХ ст. На думку авторки, на 60 – 90-ті рр. XVIII ст. припадає завершальний етап генезису шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні, початок якому було покладено ще у другій половині XVI ст. Генезис зумовлювався цілою низкою різноманітних чинників, співвідношення яких змінювалося в залежності від історичних обставин. Якщо впродовж 1760-х – початку 1790-х років головну роль у цьому процесі відігравали політичні, етнокультурні та національно-релігійні чинники, то з середини 90-х років XVIII ст. зросло значення соціального чинника. Втрата внаслідок поділів Речі Посполитої польським дворянством своїх необмежених політичних прав, інкорпорація Правобережжя до державної структури Російської імперії привели до появи соціально-економічного та історико-психологічного чинників генезису опозиційності. Нівелювання ролі шляхти в імперському соціумі, конфлікт між російським абсолютистським устроєм та анархо-республіканськими уподобаннями польського панства визначили соціально-економічний чинник генезису. Дисертантка вважає, що в основі цього конфлікту було усвідомлення правобережною елітою своєї традиційної опозиційності до центральної влади та станова сарматська психологія, що сприяли появі історико-психологічного чинника.

Поступове нівелювання ролі польського дворянства у житті регіону, посилення російського елементу, ідеї польських просвітників про відродження національного духа поляків та визначення місця польської нації у світовому співтоваристві, – все це зумовило етнокультурний чинник становлення опозиційності. Релігійне питання виступило важливим консолідуючим фактором польського шляхетського руху кінця XVIII ст., одним з гасел якого став захист католицизму.

Особливістю руху польської шляхти на цьому етапі генезису стало поєднання реформаторських зусиль з боротьбою за незалежність, що визначило політичний чинник генезису шляхетських змагань. На початку ХІХ ст. завершилося становлення руху, коли було закладено ідеологічні підвалини та обрано форми й методи практичної діяльності.

У підрозділі 2. 2 наголошується, що активна участь