Суспільний рух польської шляхти Правобережної України в 1795-1830-х роках

Засади Просвітництва, які складали фундамент ідейних змагань наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., в 1830-ті рр. витісняються романтичним світоглядом. Це сприяло адаптації руху до тогочасної суспільно-політичної ситуації. Своєрідною перевіркою, яка продемонструвала хибність багатьох ідейних положень шляхетського руху, стало повстання 1830-1831 рр. Воно гостро виявило назрілість розв’язання соціального та національного питання, що усвідомили діячі радикально-демократичного табору (М. Мохнацький, Й. Лелевель, Ш. Конарський).

Дисертантка дійшла висновку, що еволюція ідеології зумовлювалася демократизацією соціальної бази шляхетського руху та зміною методів боротьби. Головними проблемами, що визначили ідейну трансформацію, були соціально-політичні (селянське питання, буржуазні права й свободи, лояльність до нової влади) та національно-політичні (пошук союзників, проблеми майбутньої державності, національне питання тощо). Більшість діячів польської еміграції перейшла на радикальні позиції, що віддзеркалено у програмних документах (Статут Співдружності польського народу 1835 р., Маніфест Польського Демократичного товариства 1836 р., Акт Конфедерації польського народу 1836 р. тощо). В цей період від руху остаточно відокремлюється поміщицько-аристократичний загал шляхти, особливо на Правобережжі, де натомість поступово набирав розмаху український рух. Репресії царату, з одного боку, зневірення в результативності подільшої боротьби, – з іншого, – зумовили остаточний занепад руху в регіоні.

У четвертому розділі – “Польський шляхетський суспільний рух Правобережжя: аналіз форм і методів діяльності” – розглянуто організаційну структуру (підрозділ 4. 1 “Форми діяльності польської шляхти Правобережної України”) та особливості тактики (підрозділ 4. 2 “Методи діяльності учасників польського суспільного руху”) шляхетських змагань 1795-1830-х рр. Усю сукупність форм можна умовно поділити на радикальні та помірковані. Причому критерієм даної диференціації виступають особливості світогляду, соціальне походження та місце перебування учасників руху.

До радикальних форм належали польські легіони та таємні організації. Їхні учасники перебували у відвертій опозиції до російської влади. І якщо легіонери діяли переважно за кордоном, то майже всі таємні товариства поширювали свою діяльність на Правобережну Україну, оскільки вважали регіон історично польською ойкуменою (Патріотичне товариство, “Співдружність польського народу”, Демократичне товариство тощо).

Авторка дійшла висновку, що діяльність польських нелегальних товариств свідчить про досить високий організаційний рівень. Водночас прагнення обмежити соціальну базу учасників руху сприяло ізоляції руху в суспільстві та розгрому осередків. Аналіз програмних документів Патріотичного товариства та “Співдружності польського народу” дозволяє визначити напрямки еволюції не лише ідеології учасників шляхетського суспільного руху, але й структурно-організаційну трансформацію товариств – створення розгалуженої системи осередків, демократизація соціальної бази (участь військових, студентства, в тому числі й українців), чітка внутрішня структура й дотримання суворої конспірації тощо.

До поміркованих форм діяльності шляхетських діячів належать масонські ложі, студентські товариства та діяльність поляків в освітніх установах. За своїм соціальним складом учасники цих об’єднань належали майже виключно до шляхетського стану, що дає підстави підкреслювати шляхетський характер руху. Переважали завдання морально-етичного та виховного характеру, відкрита боротьба усувалася на другий план. Втім наявність програмних документів, чіткої організаційної структури свідчать про певний рівень зрілості учасників товариств (Статут товариства філоматів та інші документи).

Дослідження форм практичної діяльності учасників шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні в 1795-1830-х роках дозволяє стверджувати, що впродовж усього означеного періоду тривала еволюція, яка призвела до демократизації руху у 1830-1840-х рр. і сприяла його європеїзації, тобто перетворенню на складову загальноєвропейського суспільного руху.

Методи діяльності учасників польського шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні вирізнялися певним розмаїттям. До активних належали збройна боротьба під час повстання 1830-1831 рр. та участь у польських військових з’єднаннях за кордоном, діяльність конспіративних організацій впродовж 1820-х років. Пасивні методи діяльності переважали серед учасників студентських організацій, масонських лож та таємних організацій 1830-х років. Це сприяло поширенню засобів “органічної праці”, передусім освітянської діяльності, традиції якої було закладено ще польськими просвітниками у другій половині XVIII ст. Польські масони та члени студентських гуртків схилялися до необхідності формування власної свідомості через самовдосконалення та виховання патріотичних почуттів у молоді. Саме завдяки просвітянській та пропагандистській праці впродовж 1830-1840-х рр. відбулася демократизація польського шляхетського руху. Така діяльність виступала ланцюгом між польськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 рр.

Авторка дійшла висновку, що засоби боротьби шляхетських опозиціонерів відображали певну циклічність їхньої діяльності. На часи наполеонівських війн та Листопадового повстання 1830 р. припадав сплеск шляхетської активності, який проявився у максимальній кількості учасників руху. В той же час ці періоди активності змінювалися періодами “органічної праці”, спрямованої не на швидке опанування поставлених завдань, а на поступове вдосконалення суспільства як запоруку майбутніх успіхів.

 

 

На основі джерельних матеріалів та вивчення наукового доробку вітчизняних та зарубіжних дослідників авторкою дисертації проаналізовано розвиток польського шляхетського суспільного руху на Правобережній Україні в 1795-1830-х рр., його місце і роль в українському історичному процесі. В результаті комплексного дослідження дисертантка дійшла наступних висновків:

Загальний історіографічний стан розробки проблематики суспільного руху шляхти в 1795-1830-х рр. характеризується, з одного боку, накопиченням чисельного фактичного матеріалу, що свідчить про високий інтерес до історії шляхетських змагань, а з іншого, – відсутністю концептуального осмислення цього історичного та суспільно-політичного явища. Така історіографічна ситуація визначила назрілість комплексного дослідження з історії польського шляхетського руху на Правобережній Україні в 1795-1830-х роках, на яке претендує дисертація. Складовими елементами дослідження стали аналіз нового