Система застосування добрив

 

Для визначення потреби рослин в елементах живлення використовують різні методи діагностики. Найпоширенішими є ґрунтова і рослинна діагностика. Ґрунтова дає змогу визначити вміст амонійного та нітратного азоту в ґрунті, рухомих сполук фосфору, калію та інших елементів. Рослинна діагностика ділиться на візуальну та хімічну. Візуальна дає можливість оцінити стан посіву і приблизно встановити нестачу деяких елементів живлення у рослинах. Хімічна діагностика ділиться на тканинну і листкову. Перша дає змогу визначити вміст NОз, Р і К у соку рослин або їх тканинах. Ця робота проводиться у польових умовах за допомогою експрес-лабораторій (ОП-2, “Діагностика”, “Тканинна діагностика” та інші). Результати хімічної діагностики використовують при визначенні потреби рослин в удобренні, корегуванні рекомендованих норм і доз добрив. Корегування норми добриввстановленні норм і доз, способів і строків використання добрив з метою впливу на врожай і його якість. Використовуючи метод інфрачервоної електроскопії (ІЧС), можна визначити вміст основних елементів живлення в рослинах у кілька разів швидше, ніж хімічними методами. Застосування ІЧС дає можливість давати рекомендації щодо застосування добрив.

Збалансоване застосування органічних добрив, макро і мікроелементів сприяє підвищенню поживної цінності продукції. Рослини ростуть і розвиваються завдяки кореневому і повітряному живленню. Через листя вони засвоюють більше 95% вуглекислого газу. Із водних розчинів рослина засвоює зольні елементи, N. Проте основна кількість води, азоту та зольних елементів надходять у рослин через кореневу систему. Коренева система-орган поглинання і синтезу поживних речовин. Загальна площа поверхні поглинання кореневої системи рослин може досягати сотень м2. Поглинання елементів живлення починається з адсорбції.

Первинна адсорбція відбувається на поверхні клітин коренево ї системи. Після цього починається складний процес пасивного і активного їх транспортування в клітину. Поживні речовини найбільш активно поглинаються рослинами з тієї частини ґрунту, яка знаходиться в безпосередньому контакті з корінням. Тому всі заходи, щосприяють кращому розвитку коріння, сприяють і кращомувикористанню рослинами поживних речовин з ґрунту. В різні періоди росту й розвитку рослини пред’являють неоднакові вимоги до умов зовнішнього середовища, в тому числі й до живлення. Поглинання рослинами N, Р, К протягом вегетаційного періоду відбувається нерівномірно. Розрізняють критичний період живлення, коли нестача елементів живлення різко погіршує ріст і розвиток рослин, і період максимального поглинання, що характеризується найбільш інтенсивною потребою поживних речовин.

 

 

Визначаючи потреби будь-якої рослини в добривах з метою забезпечення прогнозування урожайності є найбільш актуальною і складною проблемою сучасного землеробства.

Нормативно-розрахунковий метод. Цей метод базується на визначенні доз N, P2O5, К2O на основі нормативних показників витрат на одиницю продукції:

Для визначення за формулою:

Д = Упр х Н х Кг

Де, Д – доза добрив, кг д. р. /га

Упр – урожайність прогнозована т/га

Н – нормативи витрат в кг д. р. /т продукції

Кг – поправ. коефіцієнти на рівень забезпеченості грунту конкретними єлементами живлення 

 

 

 

 

Основою хімічної меліорації ґрунтів є вапнування кислих і гіпсування солонцюватих.

Вапнування кислих ґрунтів. Студент аналізує фізико-хімічні показники ґрунтів сівозмін і встановлює потребу у вапнуванні. Чим вища кислотність ґрунту, тим сильніше він реагує на внесення вапна, тим більші прирости врожаю від вапнування. На окремих полях у межах господарства ґрунти можуть сильно відрізнятися за величиною кислотності, тому не можна проводити вапнування без урахування цілої низки показників (рН сольової витяжки, ступеня насичення основами, гранулометричного складу, особливостей культури, що вирощується в сівозміні). Для визначення потреби ґрунтів у вапнуванні користуються агрохімічними картограмами.

У зерно-буряковій сівозміні Лісостепу опідзолені ґрунти суглинкового гранулометричного складу необхідно вапнувати при ступені насичення основами менше 93%. Необхідність вапнування ґрунту можна також встановити за величиною гідролітичної кислотності: при 1, 8-2, 0 мг-екв/100 г ґрунту і вище необхідно проводити його вапнування.

Норму вапна для найбільш повної нейтралізації кислих ґрунтів можна визначати за гідролітичною кислотністю (норма СаСО3, т/га=1, 5? Нг). На виробництві норми вапнування встановлюються за обмінною кислотністю (рНКCl) з урахуванням гранулометричного складу ґрунту. В умовах хімізації землеробства це питання набуває великого значення. Воно пов'язано з тим, що мінеральні добрива, особливо азотні, сприяють вимиванню кальцію з шару ґрунту. Повні норми вапна, розраховані за гідролітичною кислотністю, найбільш ефективні. Вони забезпечують зниження кислотності ґрунту до слабкокислого інтервалу, знешкоджують рухомі форми марганцю, зберігають стійку позитивну дію протягом ротації сівозміни.

Місце внесення вапна у сівозміні встановлюють з урахуванням чутливості культур сівозміни до реакції ґрунтового розчину. Найбільш чутливі до вапнування – озима пшениця, ячмінь, багаторічні трави, цукрові буряки. Найкраща дія вапна спостерігається на 2-й-4-й рік, коли воно добре перемішається з ґрунтом. Вапнування доцільно проводити один раз на ротацію сівозміни.

Гіпсування солонцюватих ґрунтів. Необхідність гіпсування солонцюватих ґрунтів і норму гіпсу встановлюють за величиною поглинутого натрію. Ґрунти, вміст натрію в яких понад 5% від ємності обміну, потребують гіпсування. Місцем внесення гіпсу в сівозміні може бути пар або просапні культури, що пояснюється більшим нагромадженням вологи в ґрунтах, крім того, літній обробіток забезпечує перемішування його