Терор як засіб державного управління В Україні

Розглянуто державний терор як засіб легітимізації радянської влади в Західній Україні у 1939-1941 рр. Продовжують з’являтись роботи, в яких безпосередньо досліджується саме історіографія проблеми. Зазначено, що наприкінці двадцятих років завдано декілька більш серйозних ударів по українській історичній науці (переслідування СВУ в 1929-30 рр., ідеологічна чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви (1931 р.) та його смерть (1934 р.), арешт багатьох істориків та офіційне засудження наукової діяльності історичних наукових установ та провідних українських істориків (1930-32 рр.). В 1937 та 1938 рр. (час так званої єжовщини) багато істориків як старшого, так молодшого поколінь заарештовані, заслані, покарані або зазнали тортур під час допитів, або ж загинули на засланні. Того ж року виходить солідне шеститомне видання «Політична історія України. XX ст. : т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921 – 1938) «, написаного переважно вченими, які безпосередньо пов’язані із науковою діяльністю Інституту історії України НАН України. В праці, подекуди даючи історіографічний аналіз попередніх праць, детально розглянуто питання встановлення комуністичної монопартійної системи, створення партійно-державної кадрової номенклатури (розділ ІІ, автори – В. Греченко, Ю. Шаповал. – С. 83-144). На широкому колі джерел описано основні риси радянського тоталітарного режиму, його економічну політику, а також розкрито суть української радянської державності (розділи ІІІ, VІІ, автор – С. Кульчицький. – С. 145-220, 329-432). Велика увага приділена висвітленню ролі органів державної безпеки у системі тоталітарної влади (розділ V, автор – С. Кокін. – С. 261-276) та ін. Всі розділи так чи інакше взаємопов’язані між собою єдиною проблемою – масові політичні репресії міжвоєнного періоду. Колектив авторів ставить серйозні 259 перед собою запитання-завдання: чому стались три голодомори, як розгадати загадку «Великого терору», якою була кінцева мета політики модернізації 1930-х рр. На ці питання даються вичерпні відповіді. З огляду на історіографічний дискурс, відомий вітчизняний історик С. Кульчицький звертає увагу на події, які відбулись в лютому 2006 р. Тоді українські ЗМІ широко відзначили 50-річчя XX з’їзду КПРС. Фраза першого секретаря ЦК КПРС «на съезде не говорить о терроре» не повинна заводити в оману – стверджує історик. Зазначено, що в боротьбі за владу М. Хрущов зробив ставку на використання проти своїх суперників ретельно дозованої (щоб не зачепила його самого) інформації про сталінський терор. Вищезазначена теза знайшла підтвердження в одному із російськомовних посібників. Підкреслюється, що після ХХ з’їзду КПРС, який засудив «культ особи» Й. Сталіна та його зловживання владою, радянська класична модель сталінізму замінена. Перелічивши дуже обмежений ряд «помилок» і «крайнощів», які здійснив Й. Сталін, влада скерувала все розуміння лише на його особу. В 1970-ті ж рр. офіційне радянське ставлення до сталінізму та репресій в республіках, зокрема, полягало в тому, що «ленінські норми» порушені в «період культу особи», але основи системи, не дивлячись на це, збереглись. В 2007 р. виходить ґрунтовна праця, предметом якої стали історіографічні україно-російські студії. В книзі вміщено матеріали міжнародної наукової конференції «Україна – Росія: діалог історіографій», що проходила в Чернігові 22-25 серпня 2002 р. за участю істориків з Канади, США, Росії та України. В VІ розділі «Сталінська репресивно-каральна система» книги висвітлюються актуальні проблеми сьогодення (до розділу ввійшли роздуми українського історика Ю. Шаповала, дискусії за участю М. Бойко). Певний аналіз історіографії проблеми в рамках ряду спеціальних досліджень зробив Л. Місінкевич. Він вважає, що дослідження історіографії середини 1950-х – початку 60 х pp. засвідчило наступне. Як правило, науковці в працях не заглиблювалися в «проблеми» сталінських перекосів соціалістичного будівництва та репресій. Узагальнюючи досліджені матеріали, Л. Місінкевич пропонує власний погляд на процеси з увічнення пам’яті жертв політичних репресій в Україні в кінці ХХ – на початку ХХІ ст., які проходили через певні етапи із відповідними заходами: 1) відкриття доступу до матеріалів спеціальних фондів ВУНК- ДПУ-НКВС-КДБ, пов’язаних із репресіями, і передача їх до державних архівів; 2) активізація роботи громадських організацій, утворення товариств політв’язнів та жертв репресій, формування історико-культурних просвітницьких товариств «Меморіал»; 3) розробка Державної програми увічнення пам’яті жертв сталінізму та створення Головної редакційної колегії з підготовки багатотомного науково-документального видання книг «Реабілітовані історією»; 4) формування регіональних (обласних) редакційних колегій, науково редакційних груп для опрацювання відкритих архівних матеріалів, підготовка та видання на місцях томів серії «Реабілітовані історією». Найбільш використовуваним типом джерельних матеріалів стали офіційні усні та опубліковані заяви вищого радянського керівництва, преса (передусім московська), радянські друковані наукові та науково-публіцистичні видання, оприлюднені статистичні дані, законодавча база, враження від перебування в Радянському Союзі нечисленних громадян із західних країн, нелегально перевезена на Захід дисидентська література тощо. Тоталітарна концепція – найпопулярніша, займала домінуючі позиції протягом другої половини 40-х-середини 70-х рр. ХХ ст., а в 260 публічному дискурсі та на рівні повсякденної свідомості залишалася нездоланою аж до початку 90-х рр. Ревізіонізм – інша течія в радянології – сформувався, як слушно зауважує автор, на противагу попередній тоталітаристській концепції, користувався певною популярністю в середині 70-х й до початку 90-х рр. Його репрезентувало нове покоління спеціалістів-радянологів, які загалом були незадоволені теорією тоталітаризму як пояснювальною концепцією щодо історії республік Радянського Союзу. Авторка, віддає пріоритет в дослідженні терору в Україні саме вітчизняним історикам. Дослідниця І. Терлецька підкреслює, що історіографічні праці О. Рубльова, Ю. Шаповала, Г. Васильчука ґрунтовно