+3 8(066) 185-39-18
fвисвітлюють стан історіографії репресій, особливо її окремі аспекти. Серед «піонерів перебудови» в історичній науці названі фахівці з Історико-партійної науки. Серед перших – Ю. Шаповал, О. Реєнт та ін. Найбільшу увагу істориків привернула монографія цієї дослідниці, в якій наведено теоретико-концептуальне обґрунтування сталінізму як форми тоталітаризму. Вивчено сталінізм як суспільне явище в «перебудовчій» історіографії 1987-91 рр., феномен «культу особи», «сталінізму» та «сталінщини» в російській та українській історіографії. Цікавим, в контексті досліджуваної проблеми, постає аналіз історіографії сталінізму на різних етапах її розвитку. Вище зазначене стосується загальних тенденцій досліджуваного періоду розвитку історіографії проблеми.
Дослідження проблеми голодомору 1932-1933 рр. в Україні – однієї з найтрагічніших сторінок вітчизняної історії. Понад півстоліття за радянської влади ця тема вважалася «закритою». За будь-яку спробу її торкнутися вчені звинувачувалися як наклепники, українські «буржуазні націоналісти» тощо. Навіть спогади про це страшне соціальне лихо тоталітарна система намагалась викреслити з пам’яті народу. Ще й до сьогодні трапляються історики і політики, які продовжують не визнавати факту голодомору в Україні на початку 30-х р або применшувати його масштаби та наслідки.
Перші згадки про голод в Україні з’явилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами. Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом? Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії США та після обнародування висновків Міжнародної комісії по дослідженню голоду в Україні 1932-1933 рр. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою
Пріоритет у дослідженні проблематики голодомору 1932-1933 рр. в Україні належить зарубіжній історіографії, зокрема, історикам української діаспори. Починаючи з 30-х р., дослідники діаспори одержали можливість ефективно користуватися джерелами, що проникли на Захід, і без перепон публікувати свої праці М. Царинник.
Біля витоків зарубіжної історіографії стоять автори журнальних і газетних повідомлень і статей, які почали друкуватися на Заході вже з 2-ї половини 1932 р. Ці повідомлення слід розглядати одночасно і як джерела, що містять конкретний фактичний матеріал, і як наукові праці, оскільки в них вперше дається оцінка й аналіз тих трагічних подій. Кореспондент берлінського щоденника В. Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні (27 травня 1932 р.). Причиною голодомору автори статей називали поспішні темпи переведення сільського господарства на соціалістичні рейки, інформували про великий дефіцит хліба, розмах голоду, поширення злочинності. Вони підкреслювали, що тягар основних страждань ліг на селянство, доводи, що радянська влада не вела ніякої боротьби з голодом (М. Маггерідж).
1934 р. з’явилася праця У. Чемберлена, що є першим значним дослідженням про голодомор. Автор вважав, що голод в Україні був інструментом національної політики більшовиків, вжитий свідомо як засіб зламати опір українського селянства колективізації.
У 40-70-х р. представники української діаспори: О. Воропай, О. Звичайна, Ф. Правобережний опублікували велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору. Головне питання, на яке дослідники намагалися дати відповідь – хто винен і які причини голодомору. Вони розглядають трагедію голоду 1932-1933 рр. як явище, невід’ємно пов’язане з політикою більшовицького керівництва. Дослідники вважають, що завданням запланованого голоду було якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю. Головними винуватцями голодомору називають членів КП (б) У. Роль комітетів незаможних селян у цій трагедії визначають як ганебну і братовбивчу. У цих працях підкреслюється, що голодомор в Україні відбувся при байдужому ставленні західних країн, які своїм невтручанням фактично потурали організаторам трагедії.
У 80-х р, до 50-річчя голодомору, на Заході опубліковано масив нових розвідок про голодомор. Провідною думкою цих праць є визнання штучного характеру явища. Дослідники оцінюють його як інструмент національної політики більшовиків, геноцид проти української нації (О. Воропай, М. Марунчак, М. Хвощовий). Українці діаспори домоглися, щоб при Конгресі США було створено спеціальну комісію для вивчення і розслідування злочину голодомору в Україні.
Штучний голод 1932-1933 рр. привернув увагу і теологів, служителів церкви. Характерною в цьому плані є праця протоієрея С. Ярмуся.
У зарубіжній історіографії найбільш вагомим дослідженням про голодомор в Україні є праця Р. Конквеста. Автор оцінює колективізацію і голодомор як війну проти трудового селянства, що згодом переросла у війну проти всього українського народу.
Значну цінність мають висновки Міжнародної Комісії з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні. Вона була утворена в лютому 1988 р. при Конгресі США під загальним керівництвом Д. Хертеля, науково-дослідну роботу очолив професор Джемс Мейс. Комісія вивчала питання тривалості голоду, його причини та географію, кількість жертв голодомору та його наслідки, хто несе відповідальність за цей злочин. Факт штучного голоду в Україні у 1932-1933 рр. визнано як безсумнівний. Безпосередньою причиною названо грабіжницькі хлібозаготівлі в умовах примусової колективізації. Доведено, що радянське партійно-державне керівництво знало про голод, але не застосувало спроб його відвернути або своєчасно полегшити, навпаки, злочинно відмовилось від пропонованої із Заходу допомоги, сприяло загибелі мільйонів людей голодною смертю. Комісія дійшла висновку, що за нормами міжнародного права голодомор в Україні 1932-1933 рр. визначається як геноцид.
В Радянській Україні і загалом в радянській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо