Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

У середині XIX ст. і особливо після скасування кріпацтва розвиток шкільництва та народної освіти в українських землях не відповідав ні історичним, ні суспільним реаліям. Національна школа перебувала в занедбаному стані. У підросійській Україні, зокрема, шкільна освіта була зросійщеною, у Галичині – спольщеною, на Закарпатті – змадяризованою.

Відсутність національної школи в українських землях у середині XIX ст. призводила до того, що переважна частина українських дітей могла отримувати освіту лише чужою мовою. Винятком було функціонування "недільних" шкіл, що проіснували з 1859 до 1862 р. Для цієї справи Т.Шевченко підготував та видав "Буквар южнорусскій", П.Куліш - "Граматику", О.Кониський та Ю.Степовик - арифметичні збірки "Щотниця".

У 1862 p. М.Костомаров широко поставив справу видання українських шкільних підручників, але урядові заборони поклали край його починанню. І хоч в Україні протягом майже трьох років існували україномовні "недільні" школи (всього понад 110), вони не відіграли вирішальної ролі в шкільній справі.

Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів. Усі типи початкових шкіл були перетворені на народні училища. Працювали вони за єдиними програмами: вчили закону Божому, читанню, письму та чотирьом арифметичним діям. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії та малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища були переведені на шестирічний термін навчання, розширювалося і коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Значну роль у поширенні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси. У Лівобережній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Писемність населення становила в середньому 24%.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії – повні (семикласні) та прогімназії – неповні (чотирикласні). Гімназії поділялися на класичні та реальні. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук. їх випускники могли продовжити освіту у вищих технічних навчальних закладах.

Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянщині було 129 гімназій і 19 реальних училищ. У західноукраїнських землях церковні та початкові школи також були реорганізовані у народні училища, але їх було мало. Якщо одна школа з польською мовою припадала на 30 тис. населення, то українська школа – на 820 тис. Львівський університет давав освіту польською мовою, Чернівецький – німецькою, у закарпатських школах проводилась політика мадяризації.

Позитивні зрушення відбувались у галузі вищої освіти: у 1865р. у Одесі відкрито Новоросійський університет. У середині 90-х рр. в університетах Харкова, Києва, Одеси навчалось понад 4000 студентів.

Відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади, які були доступні дітям духовенства, військових, купців та міщан, і на 1916 р. у них навчалися понад 8500 студентів. Отримують освіту у Наддніпрянщині і жінки, – у єпархіальних училищах, гімназіях та прогімназіях, інститутах шляхетних дівчат, вищих жіночих курсах та Київському медичному інституті.

Наука. Розвиток науки був складним, суперечливим, адже і Австро-Угорщина, і Росія з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені, чия діяльність переважно була пов’язана з вищими навчальними закладами, створили протягом 70-х–90-х рр. численні наукові товариства: дослідників природи, історико-філологічні, фізико-математичні, історичне товариство Нестора Літописця у Києві, Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові та ін.

Плідно працювали в Одесі І.Мечников та М.Гамалія. Вони створили першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. І.Сєченов взаснував у Новоросійському університеті фізіологічну лабораторію. Київський хірург Ю.Шимановський видав праці, які і зараз входять у золотий фонд медицини.

Особливо інтенсивно зростала українська наукова історіографія. Олександр Лазаревський видав цінні дослідження з історії Лівобережної України. Численні праці з історії, археології, етнографії написав Володимир Антонович; він створив цілу наукову школу в українській історіографії. Історико-етнографічні та антропологічні дослідження проводив Федір Вовк, сенсаційні археологічні розкопки в Трипіллі та Зарубинцях здійснив Вікентій Хвойка тощо.

Неоціненний внесок в історичну науку зробив Михайло Грушевський, чия наукова спадщина вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Його основна наукова праця – багатотомна „Історія України-Руси“ – у 1998 р. була визнана ЮНЕСКО найґрунтовнішим авторським фундаментальним дослідженням у галузі історії. Він є автором понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких п'ятитомна „Історія української літератури“, „Нарис історії українського народу“, „Ілюстрована історія України“, „Початки громадянства“ та ін.

Незважаючи на утиски та жорстокі переслідування української мови, значну роботу з дослідження мови, літератури, фольклору та перекладів проводили П.Житецький, О.Потебня, М.Петров, А.Кримський, Б.Грінченко. Великий внесок у дослідження історії та теорії української літератури зробив І.Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М.Сумцова, П.Чубинського, М.Драгоманова.

Уся наукова робота українських учених сприяла розвитку освіти в Україні. І хоч освіта в цілому не задовольняла вимог українського суспільства, насамперед через недоступність отримання знань рідною мовою, її розвиток у другій половині XIX – на початку XX ст. дав змогу певній частині українців здобути фахові знання. Освітній і особливо науковий розвиток у Наддніпрянщині дав