Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Німеччина. У 1926–1945 рр. у Берліні працював Український науковий інститут, заснований гетьманом Павлом Скоропадським. Завданням інституту було розповсюдження серед науковців світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України із західними країнами, зокрема Німеччиною, у минулому і сучасному, а також допомога українським студентам і науковцям, які навчалися у високих школах Німеччини. Протягом 1926-1931 рр. директором інституту був відомий український вчений-історик і державний діяч Дмитро Дорошенко (1882–1951), з 1931 р. – філософ й історик української культури, випускник Віденського універститету Іван Мірчук (1891–1961).

Під проводом Дмитра Дорошенка діяло також Центральне представництво української еміграції (ЦУПЕ), яке мало ряд референтур: церковних справ, наукових, високого шкільництва, середніх і фахових шкіл, літератури і мистецтва, дошкільного виховання тощо.

Після Другої світової війни головним осередком української еміграції в Німеччині став Мюнхен. Тут у 1945 р. відновив свою діяльність Український Вільний Університет (УВУ), який успішно працював у Празі у міжвоєнний період. УВУ мав два факультети – філософський та права і суспільних наук. Про потужний професійний рівень вузу свідчить його склад: на філософському факультеті викладало 40 професорів і доцентів, а на факультеті права і суспільних наук – 20.

На нараді науковців 16 листопада 1945 р. в Авґсбурзі було засновано Українську Вільну Академію Наук (її очолив Д.Дорошенко) з відділеннями передісторії, історії та теології, літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології і медицини. При академії існувало Товариство охорони українських пам'яток на чужині, музей-архів, бібліотека. Крім УВАН у Мюнхені існували Українське історично-філологічне товариство, Українська Висока Економічна Школа, Українська Православна Богословська Академія.

По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут (агрономічно–лісовий, фармацевтичний, ветеринарно–зоотехнічний, інженерний, економічний відділи) із стаціонарною і заочною формами навчання. Інститут став спадкоємцем Української господарської академії в Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 р.

Мистецький український рух (МУР, 1945–1948) – організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції, утворена за ініціативою комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех та ін. Головою організації був Улас Самчук. Тут співпрацювали Василь Барка, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка та інші відомі письменники і поети, які часто дискутували про модернізацію української культури та про шляхи наближення її до світової. Було проведено три з'їзди та декілька теоретичних конференцій, опубліковано ряд видань у серії Мала бібліотека МУРу.

У Мюнхені 30 березня 1947 р. було відроджене Наукове товариство ім. Шевченка, головою якого було обрано професора Івана Раковського, а генеральним секретарем – професора Володимира Кубійовича (пізніше він очолив НТШ у Європі).

У Німеччині протягом 1930–1940-х рр. творив визначний славіст, дослідник української і слов'янських літератур, історії культури, філософії й духовності Дмитро Чижевський (1894–1977), який був професором багатьох престижних університетів світу, зокрема Гарвардського у США. Засновував і розбудовував славістичні інститути. У багатогранній науковій діяльності зробив значний вклад у дослідження історії літератури, у критику, філософію, філологію, естетику. Д.Чижевський перший відкрив слов'янське, зокрема, українське бароко; він обґрунтовував співзвучну із візантійськими та західними впливами зміну культурних стилів та епох.

Після Другої світової війни у Мюнхені жив і творив знаменитий скульптор з Івано-Франківщини Григорій Крук, який навчався у Краківській та Берлінській академіях мистецтв. Першу фахову освіту здобув у Львівській школі декоративного мистецтва. Серед його відомих скульптурних робіт портрет патріарха Йосипа Сліпого. Твори скульптора експонувалися на виставках практично усіх країн Європи, а також у Нью-Йорку. Багато з них придбали провідні музеї Європи, зокрема Національний музей у Парижі, Британський музей у Лондоні, Східнонімецький музей у Реґенсбурзі.

Не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили велику частину української еміграції покинути її межі. Частина українських інтелектуалів виїхала за океан (Америка, Канада, Австралія), а частина обрала Францію, уряд якої ставився доволі лояльно до емігрантів.

Франція. Зв’язки Франції з Україною сягають давніх часів. Варто нагадати, що дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за французького короля Анрі І і правила деякий час (з 1060 р.). А у першій половині XVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син Григорій вславився як визначний військовий і державний діяч. Вдячні французи назвали на його честь місцевість під Парижем Орлі (сьогодні там знаходиться аеропорт Орлі).

З Парижем ХІХ ст. пов’язане ім'я всесвітньо відомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського (1801–1861). Навчався у Харківському університеті, слухав лекції видатних європейських вчених у Парижі. Там же посідав кафедру математики у коледжі Генріха IV. Сформулював загальний варіаційний принцип для консервативних систем, запропонував формулу перетворення трійних (кратних) інтегралів, названу його ім'ям. Автор праць з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. До 200-річчя з дня народження вченого ЮНЕСКО внесло його ім'я до переліку видатних математиків світу.

У Парижі деякий час навчався киянин Олександр Архипенко (1887–1964), всесвітньо відомий скульптор–новатор, який відкрив у Нью-Йорку власну мистецьку школу модерного напрямку; творив у стилі „синтетичного реалізму“ з незвичною лаконічною красою, композицією, символічними знаками, ритмікою і динамікою; конструював „машину рухомого мистецтва“ і т. п.

Серед відомих політичних емігрантів ХХ ст. у Франції перебували голова Директорії Симон Петлюра (1879–1926), який був вбитий більшовицьким аґентом Шварцбартом у Парижі та письменник і прем’єр Центральної Ради Володимир Винниченко (1880–1951).

У Парижі видавався тижневик „Тризуб“, діяла Бібліотека ім. Симона Петлюри з книжковим фондом, архівом і музейними матеріалами.

У 1932 р. засновано Український Народний Союз Франції (УНС), що об'єднував емігрантів з усіх українських земель. Під патронатом УНС у Парижі видавався тижневик „Українське слово“, а у 1938 р. було засновано першу українську друкарню.

Одним із засновників і провідних діячів Союзу українських громадян у Франції виступив відомий український історик і громадський діяч, виходець із Херсонщини Ілько Борщак (1892–1959). У період визвольних змагань він був секретарем української делегації на Паризькій мирній конференції (1919–1920 рр.), у 1926-1929 рр. – один із видавців газети „Українські вісті“ у Парижі, з 1949 р. – директор Архіву української еміграції у Франції та засновник наукового українознавчого часопису „Україна“.

У післявоєнний період у Франції зростав талант вченого-фізика, майбутнього лауреата Нобелівської премії (1992 р.) Жоржа Шарпака (народився 1 серпня 1924 р. у Дубровиці на Рівненщині). Він навчався у престижних паризьких вузах, слухав лекції Ф.Жоліо-Кюрі, а згодом працював у лабораторії ядерної хімії Інституту радію під його безпосереднім керівництвом. Багато своєї творчої енергії Ж.Шарпак віддав, працюючи в Національному центрі досліджень, пізніше у Європейському центрі ядерних досліджень під Женевою. Жорж Шарпак – член Французької академії наук, почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі та Вищої школи фізики та хімії в Парижі.

Парижу віддав увесь свій творчий геній артист світової слави, хореограф, реформатор балету Сергій Лифар, уродженець Києва, нащадок славного козацького роду Лифарів. Після смерті провідного танцівника і балетмейстера, уродженця Києва, Вацлава Ніжинського, С.Лифар очолив балетну трупу паризької „Ґранд-опери“. За три десятиліття він не лише відродив французький балет, але й став основоположником нового напряму в балеті – неокласицизму. У 1947 р. С.Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, проводив курси історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Серед численних нагород С.Лифаря – орден Почесного легіону, орден Літератури і мистецтва (найвища відзнака Французької Республіки). Він ніколи не забував свій рідний Київ і на надзвичайно привабливу пропозицію президента Шарля де Голля (щирого шанувальника його таланту) стати громадянином Французької Республіки відповів: „Я українець і цим пишаюся“. На надгробній могилі видатного артиста скромний напис французькою й українською мовами „Серж Лифар з Києва“.

Помітний слід у багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Василь Хмелюк та ін.

Польща. Уряд УНР заснував у 1928 р. у Варшаві Український Науковий Інститут, покликаний плекати студії з різних ділянок українознавства. Тут працювали відомі діячі і вчені: А.Лотоцький, А.Яковлів, Р.Смаль-Стоцький, К.Мацієвич, В.Садовський, Б.Лепкий та ін. Діяльність інституту виявлялася головним чином у науково-видавничій справі. Загалом інститут видав понад 77 гомів різних публікацій (у тому числі 54 томів праць), тобто більше, ніж будь-яка інша наукова установа у Західній Україні й на еміграції. Головна ідеологічна засада інституту – розвивати ті ділянки української науки, які переслідувалися на батьківщині. Зокрема, інститут видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: „Нарис історії України“ Д.Дорошенка, „Діярій гетьмана Пилипа Орлика“ за ред. Я.Токаржевського, „Гетьман Пилип Орлик“ Б.Крупницького, „Українсько–московські договори XVII–XVIII ст.“ А.Яковлєва та ін., низку перекладів українською мовою богословських видань, літературних творів тощо. З 1932 р. інститут почав працювати над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією Павла Зайцева. Із запланованих 16 томів вийшло 13. У 1939 р. інститут перестав існувати, а його бібліотека і архіви загинули.

До визначних українських вчених, які залишили свій слід на польській землі належить Володимир Кубійович (1900–1985), який навчався у Краківському університеті і працював там доцентом. Але за відстоювання геополітичних інтересів України був звільнений з посади у 1939 р.

У післявоєнний період саме за редакцією В.Кубійовича з’явилося унікальне і найвагоміше видання української діаспори „Енциклопедія Українознавства“ у двох випусках: загальнопредметної (тт. 1–3, 1949–1952 рр., співредактор З.Кузеля) і словникової у 10 томах (1955–1984 рр.), до якої згодом додано одинадцятий додатковий том.

У Криниці (тепер територія Польщі) народився художник–примітивіст Никифор (Дровняк, 1896–1968). Світову популярність митцю-самоуку принесли численні виставки його творів (малюнки на склі, ікони тощо) у Парижі, Львові, Амстердамі, Лондоні та ін. У Варшаві також навчався виходець із Поділля, відомий український маляр, іконописець, графік і скульптор, мистецтвознавець Яків Гніздовський (1915–1985).