Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти – все це фатально позначалося на якості підготовки фахівців.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. За спостереженнями дослідників, чекісти значно випереджали професорів.

За переписом 1926 р., частка українців у керівному складі промисловості не перевищувала 31 відсотка, а серед керівників аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили бл. 20 відсотків керівного персоналу. 

 

 

Стан народної освіти. Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях призвела до зменшення українських та україномовних шкіл.

У 1924 р. польський сейм ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких школах історія і географія викладалися польською мовою. Вивчення польської мови як навчальної дисципліни ставало обов'язковим. У багатьох школах вчителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися „знизу“.

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Тобто двомовні школи засновувалися здебільшого на базі українських, а не польських.

Полонізація народної освіти зайшла особливо далеко у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Наприклад, на Волині у 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а у 1932/33 – тільки чотири. Проти полонізаторської політики волинського воєводи Г.Юзефського в галузі шкільництва виступали всі українські політичні партії.

Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Західної України стала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство „Рідна школа“, яке підтримувалося українськими націонал-демократами і фінансувалося національними кооперативами, до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади „Рідна школа“ видавала шкільні підручники та посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

З не меншою брутальністю ліквідація української народної освіти відбувалася в Румунії. Із 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. Декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. проголошував, що громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл із румунською мовою навчання.

До цього варто додати, що тільки українці були позбавлені права вільно користуватися національною мовою. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика чисельність чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що вони створювалися, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 – в українських.

Вищі навчальні заклади. Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби.

Після захоплення поляками Львова місцевий університ ім. Франца І протягом 1918 –1919 рр. було сполонізовано та перетворено на університет ім. Яна Казиміра. Тоді було закрито 8 українських кафедр та звільнено 14 професорів–українців. У відповідь українські діячі у 1920 р. організували нелегальні університетські курси для галицької молоді, а наступного року без дозволу й проти волі польського уряду заснували на громадських засадах Львівський таємний український університет з трьома відділами (факультетами): філологічним, юридичним, медичним. Заняття розпочалися у вересні 1921 р. Дещо пізніше було створено технічний відділ, на базі якого у 1922 р. створено Українську високу політехнічну школу. У 1924 р. до університету було приєднано також факультет мистецтва, що ним опікувався митрополит УГКЦ Андрій Шептицький. В університеті навчалося понад 1250 студентів, ще 150 – на технічному відділі. Заняття проводилися у приміщеннях НТШ, „Просвіти“, Національного музею, закладах „Рідної школи“, у соборі Св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів. Діяли 58 кафедр; для керівництва справами було створено Сенат університету (В.Щурат, М.Кордуба, І.Крип’якевич, І.Раковський, В.Вергановський, М.Левицький, І.Куровець та ін.). Ректорами університету були В.Щурат, М.Панчишин, М.Чайковський, Є.Давидяк, політехнічної школи – В.Лучків. Крім названих вчених, навчально-освітній процес забезпечували відомі науковці і митці: С.Балей, М.Возняк, М.Галущинський, Ф.Колесса, С.Новаківський, І.Свєнціцький, В.Старосольський, М.Чубатий, С.Шухевич та ін. Їх високий громадський авторитет і професіональний рівень не підлягали сумніву, а дипломи, які одержували студенти, визнавалися у західних країнах. Таємний український університет у Львові функціонував до 1925 р.

На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А.Шептицького було творено Львівську богословську академію – єдиний в Західній Україні легальний вищий