Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Умови воєнного часу наклали свій відбиток і на театральне мистецтво. Сценічні колективи були евакуйовані у тилові регіони країни. Так, перебуваючи в Уфі та Іркутську, Київський театр опери і балети ім. Т.Шевченка не тільки поновив основні спектаклі – „Запорожець за Дунаєм“, „Наталка Полтавка“, але й створив нові, оригінальні постановки, зокрема, оперу М.Вериківського „Наймичка“ та ін.

З театральних та естрадних артистів створювались концертні бригади, які виступали у військових частинах на фронті, перед пораненими бійцями та командирами у шпиталях, перед працівниками тилу, на призовних пунктах тощо. Театральні колективи, евакуйовані з України, створили 106 фронтових концертних бригад. Три бригади Запорізького театру ім. М.Заньковецької дали 215 виступів і концертів, Київський театр української драми ім. І.Франка показав на фронті 206 вистав, а 22 бригади Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка дали 920 концертів. Крім того, бригада артистів київської опери багато гастролювала у тилу, відвідавши найвіддаленіші куточки СРСР – Магадан, Чукотка, Хабаровськ, Владивосток та ін.

У кіномистецтві наприкінці 1941 р. відновили роботу Київська студія художніх фільмів у Ашхабаді й Одеська кіностудія у Ташкенті. У Куйбишеві (Самара), а дещо пізніше на базі Центральної студії кінохроніки у Москві поновила роботу Українська студія хронікальних фільмів. У Ташкенті розгорнула діяльність студія „Київтехфільм“. Частина діячів українського кіно працювала у Центральній об'єднаній кіностудії СРСР в Алма-Аті.

Художні фільми, створені українськими митцями у цейперіод, були присвячені в основному воєнній тематиці. У 1942 р. на Київській кіностудії режисер Л.Луков за сценарієм В.Іванова зняв фільм „Олександр Пархоменко“, а М.Донськой за власним сценарієм – „Як гартувалася сталь“. Того ж року у прокаті з'явилась стрічка „Партизани в степах України“ (режисер І.Савченко, сценарій О.Корнійчука), а у 1943 р. один з кращих кінофільмів періоду війни –„Райдуга“ М.Донського.

Особливого розвитку набуло у роки війни хронікально-документальне кіно. Загалом кінодокументалісти України зняли близько сотні короткометражних і повнометражних воєнних фільмів; їхні матеріали стали складовою частиною близька 500 номерів різних кіножурналів. З 1943 р. почав виходити також кіножурнал „Радянська Україна“.

Значний внесок у розвиток кіномистецтва у роки війни, зокрема документального кіно, зробив видатний український режисер Олександр Довженко. У листопаді 1943 р. на екрани країни вийшов повнометражний фільм „Битва за нашу Радянську Україну“, створений митцем у співавторстві з Я.Авдєєнком і Ю.Солнцевою. Ця стрічка отримала блискучі відгуки світової преси і вважається однією з кращих у документальному кінематографі воєнних років. Матеріали для картини були зняті 24 операторами в усіх родах військ, у радянському тилу та у тилу ворога. У стрічці також використані кадри трофейної кінохроніки. Фільм, що охоплює події з 1941 і до початку 1943 рр., відзначався майстерним монтажем, пристрасним дикторським текстом, створеним О.Довженком, емоційною музикою А.Штогаренка і Д.Клебанова.

Тоді ж, у 1943 р. геніальний український кінорежисер створив знамениту кіноповість „Україна в огні“, де подав концептуальну оцінку всієї ІІ Світової війни та участі у ній „нещасливої землі нашої“, „землі-полонянки“ – України. У січні 1944 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін визначив цей твір як „платформу вузького, обмеженого українського націоналізму“, а автора загрозливо охарактеризував „відвертим націоналістом“ і „куркульським підспівувачем“.

На звинувачення у націоналізмі О.Довженко записав у своєму „Щоденнику“: „Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранніглупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?…“.

З військової тематики можна згадати також документальний фільм Довженка і Солнцевої – „Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель“.

Національно-патріотична тематика радянських творів літератури і мистецтва наприкінці війни почала поступово підмінятися панегіриками на честь „єдино правильного вчення“, Сталіна, партії, „великого російського народу – старшого брата народів СРСР“ тощо. Багато з того, що було зроблено у роки війни й дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковане і вилучене із вжитку. По війні було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.

Внесок у розвиток української культури зробили письменники, поети, публіцисти, художники, що воювали у лавах ОУН–УПА, перебували у підпіллі, творили в умовах нацистської окупації. Багато з них загинули мученицькою смертю, наприклад, Юрій Липа – письменник, публіцист, лікар УПА, закатований радянськими спецслужбами у 1944 р.; Олена Теліга та Олег Ольжич, замордовані нацистами відповідно у 1942 і 1944 рр.; Ніл Хасевич – відомий художник, графік, загинув у 1952 р. на Рівненщині та багато інших. Їх творчість є важливою сторінкою української культури ХХ століття.

Так, Ніл Хасевич був автором ескізів усіх нагород УПА та УГВР, ілюстрував газету „Волинь“, яку у Рівному редактував