Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

На трьох кіностудіях у Києві, Одесі і Ялті випускалися фільми, які йшли у загальносоюзний прокат.

Весь арсенал культури був підпорядкований агітаційно-пропагандистським завданням державної партії. Великої шкоди розвитку культури у післявоєнний період нанесли безперервні ідеологічні кампанії т. зв. „ждановщини“, „лисенківщини“, „низькопоклонства перед Заходом“, „боротьби з космополітизмом, українським буржуазним націоналізмом“ і т. п. Для партійного керівництва йшлося про зміцнення тоталітарного режиму та „ідеологічну чистоту пролетарської культури“.

Українська культура мала „тісніше зливатися з великою російською культурою“. Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь „Київ в історії України“, виголошену у 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за поетичні твори „Мандрівка в молодість“, „Київські октави“, статтю „Шевченкові роковини“ та ін.), Ю.Яновського (за роман „Жива вода“), І.Сенченка (за повість „Його покоління“) та ін. У 1946 р. була заборонена шкільна „Читанка“ лише за те, що у ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді Першого секретаря ЦК КП(б)УЛ.Кагановича. За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. „Радянська Україна“ опублікувала статтю Ф.Єневича „Про націоналістичні помилки М.Рильського“. Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, у якому Ф.Єневич порівнювався із „собакою, що застрелив Пушкіна“. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильського примусили публічно каятися у „помилках“ та „гріхах“.

7 жовтня 1947 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову „Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда“ і „Ленинград“. У ній вказувалося, що „рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально“, а її члени „опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...“.

У 1947 р. було ухвалено постанову ЦК КП(б)У „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР“. Як спроби відродити „буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі“ кваліфікувалися праці Інституту історії України „Короткий курс історії України“ (1941 р.), „Нарис історії України“ (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том „Історії України“ (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Петровського) та ін.

Серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру вбачали у працях професора М.Петровського „Незламний дух великого українського народу“ (1943), „Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі“ (1944) та ін.

Лінія на створення атмосфери „націоналістичної загрози“ продовжувалась і у наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва у Москві, у „Правді“ з’явилась редакційна стаття „Проти ідеологічних перекручень у літературі“, яка нищівно розкритикувала глибококо патріотичний вірш В.Сосюри „Любіть Україну“, написаний ще у 1944 р.

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з т. зв. „космополітами“. Літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон) та ін. були звинувачені у непатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, у замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російською („безродні космополіти“, „естетствуючі нікчемності“, „низькопоклонники“, „антипатріотичні торгаші“).

У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним „До кінця розгромити космополітів-антипатріотів“. Відвертий антисемітизм був зведений у ранг державної політики, поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній Т.Лисенко, який вважав генетику „буржуазною псевдонаукою“, оголосив ген міфічною частинкою та одержав „остаточну перемогу“ над своїми науковими опонентами – „вейсманістами–морганістами“. На тривалий період розвиток вітчизняної генетики припинився.

Розгром греко-католицької церкви у західноукраїнських землях. Радянізація Західної України, що почалася ще у передвоєнні роки, неминуче вимагала ліквідації впливової серед місцевого населення греко–католицької церкви. 1 листопада 1944 р. помер надзвичайно авторитетний митрополит УГКЦ Андрій Шептицький. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко–католицької церкви. У квітні 1945 р. за стандартним звинуваченням у співробітництві з німецькими окупантами були заарештовані новопризначений митрополит Йосип Сліпий, ряд єпископів та священників. Протягом 1945–1946 рр. усе вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями, викладачами богословських академій і семінарій, ченцями (всього бл. 1000 чол.) засудили до великих термінів ув’язнення та відправили у табори на Схід.

За розробленим спецслужбами НКВС планом, у березні 1946 р. ініціативна група віруючих на чолі з священиком Гавриїлом Костельником зібрала у Львові неканонічний церковний Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. і об’єднання УГКЦ з РПЦ. У Закарпатті відповідне рішення було прийняте у1949 р. На Пряшівщині під радянським тиском унія була ліквідована у 1950 р.

Незважаючи на репресії і переслідування, УГКЦ понад 40 років продовжувала свою діяльність у підпіллі.

 

 

Після поразки визвольних змагань 1917–1920 рр. поза межами України опинились активні учасники тих подій: політики, службовці, офіцери і солдати, працівники закордонних