Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Поза національними теренами України діяли три українські легальні уряди – УНР з центром у Тарнові, ЗУНР з осередком у Відні, Кубанської Народної Республіки у Празі. Розпочалася активна праця з розбудови різних державних структур, серед яких чільне місце належить науковим, освітнім, мистецьким закладам, що мали за мету виплекати національно свідомі, високопрофесійні українсьі кадри європейського зразка.

Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому центрі Європи – Чехословаччині, зокрема, у Празі. У 1921 р. тут постав Український Громадський Комітет як координуючий центр культурно-національного життя українських еміґрантів за кордоном. Президент Чехословаччини Томаш Масарик особисто знав багатьох українських політиків і вчених, зокрема Голову УЦР професора Михайла Грушевського, професора і ректора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського та ін. Восени 1921 р за сприяння чехословацького уряду із Відня до Праги був переведений Український вільний університет (УВУ). Навчання тут було побудоване за взірцем прославленого Карлового університету.

Важливими науковими і навчальними інституціями стали також Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова та Українська Господарська Академія у Подєбрадах неподалік від Праги, що мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, проводили тут значну науково-дослідну роботу.

У Чехословаччині діяли Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське товариство книголюбів, Музей Визвольної боротьби України, Українська гімназія та ін., низка українських видавництв і друкарень.

Вражаючою була діяльність Музею Визвольної Боротьби України, заснованого 28 травня 1925 р., де були зібрані сотні тисяч унікальних матеріалів з різних частин світу. Головою музею, його ідеологом і натхненником до 1935 року був Іван Горбачевський. З 1930 р. музей увійшов до складу Українського Академічного Комітету у Празі й за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй вступив у духовний обмін з науковими установами цілого світу. Музей став важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження пам'яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. Він працював виключно на доброчинних засадах і був закритий під тиском комуністичного режиму у 1948 р.

У 1922 р. було засновано Центральний Союз Українського Студентства у Празі, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі. Ініціатором і одним із членів-засновників стало Українське Академічне Товариство „Січ“ у Відні (1868–1947).

Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим центром, навколо якого формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага–Париж–Берлін–Відень–Варшава–Краків–Львів і, навіть Київ і Харків.

Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки і освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну, археологічну, історичну, мистецьку. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба-Ольжич, Іван Борковський.

Дивовижною є праця надзвичайно обдарованої особистості – Олега Кандиби-Ольжича(1907-1944), який у молодому віці став блискучим поетом, археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев'ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися культури мальованої кераміки, або трипільської, відкритої в Україні наприкінці XIX ст. Вікентієм Хвойкою. Ця культура у 1920-1930 рр. стала видатним явищем європейської археології. У вивченні трипільської культури, причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість дослідників, Кандиба вбачав певний патріотичний обов'язок. Молодий археолог налагодив співпрацю з Гарвардським університетом, читав лекції американським студентам з європейської археології. Олег Кандиба був одним із кращих знавців європейського енеоліту, зокрема трипільської культури, хоча сам вважав, що його справжнє покликання – поезія.

У Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів, серед яких: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга.

Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко (брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесс: Філарета Колессу, Олександра Колессу і Миколу Колессу, життя і творчість яких були тісно пов'язані з Прагою.

На перехресті західноєвропейських культур у міжвоєнній Празі повстала ціла колонія українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Володимира Січинського, Миколи Бутовича, Катерини Антонович, Галини Мазепи, Юрія Вовка. Тут навчались також Петро Холодний (молодший), Степан Колядинський, Євген Норманн, працювали і творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк, Онуфрій Пастернак та ще десятки імен.

У 1998 р. працівники Слов'янської Бібліотеки у Празі, опрацьовуючи так звані „засекречені фонди“, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. Їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники в міжвоєнній Празі часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, Іван Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій