Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Внаслідок згортання політики “українізації” зменшилася кількість українських шкіл, періодичних видань, закривалися українські наукові установи, кафедри, театри тощо; натомість набирали обертів репресії та переслідування за український буржуазний націоналізм. Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.

Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва у всіх республіках. У 1938 р. запроваджується обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах.

Ліквідація неписьменності. Стан шкільної освіти. Ліквідація неписьменності (лікнеп) для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну.

У травні 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю на чолі з Головою ВУЦВК Г.І.Петровським. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві години від праці із збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25 відсотків знижки при обов'язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було організовано близько 120 культармійських університетів, які допомагали активістам лікнепу.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п’ятирічок виділялися значні кошти. Якщо виникала потреба, до неписьменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. осіб, у 1934 р. – близько 840 тис, у 1938 р. – 620 тис.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про загальне обов’язкове навчання“.

Щоб реалізувати принцип обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв'язання цих завдань при РНК УСРР було створено Комітет сприяння всеобучу на чолі з головою уряду В.Чубарем. Комітети створювалися й на місцях.

Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому у 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання),неповна середня (семирічне), середня (десятирічне).

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531.У них навчалося близько третини учнів.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову в якій ішлося про те що початкова та середня школа „повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм“. Учитель мусив дотримуватись апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР „Про викладання громадянської історії у школах СРСР“. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Фактично історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти Микола Скрипник (1872–1933) дбав про національну школу, у якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо.

Учительські кадри були найбільш масовим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М.Скрипника очолював В.Затонський. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 р. новий нарком бідкався з приводу того що, „навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників“. За його розрахунками, „класово ворожі елементи“ серед українського вчительства дорівнювали майже 10 відсоткам загальної його чисельності. Трохи пізніше нарком підвищив частку „класово ворожих елементів“ серед учительства до 30–40 відсотків. 3 огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорівнювала в Україні в першій половині 30-х років 140 тис, кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. осіб. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько–постишевських репресій 30-х років. Відповідно знизилася якість навчання.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники