Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX – початок XX ст. У 1890 р. відкрито Херсонеський музей у Севастополі. Почали працювати музеї: історичний у Львові (1893), Архівної комісії (1893) та української старовини В.Тарновського у Чернігові (1902), природничий у Полтаві (1891) та ін.

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886), Києві (1889), Одесі (1899), картинна галерея І.Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції В.Кочубея, В.Шавинського, П.Потоцького, В.Терещенка та ін.

У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. – етнографічний музей Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, в 1907 р. – Народний музей. Усього у 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості.

Інфраструктура української культури поповнилася створенням клубних та бібліотечних закладів. На межі XIX–XX ст. у Києві, Харкові, Одесі та ін. організовуються народні клуби для поширення серед народу освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, лекційні, концертні та виставкові зали, гуртки, курси. З наступом реакції у 1912 р. вони були реорганізовані в Народні доми. У 1908 р. у Києві М.Лисенком був заснований один з найбільших народних клубів – "Український клуб". Тут ставилися опери українських композиторів: "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовськького, "Катерина" М.Аркаса, "Наталка Полтавка" М.Лисенка та ін.

У 1902 р. в народному клубі Харкова відбувся великий концерт українських народних музик - бандуристів, кобзарів, сопілкарів, цимбалістів та інших, запрошених з усієї України композитором, аранжувальником народної музики, диригентом Гнатом Хоткевичем. Пізніше Г.Хоткевич заснував українську капелу бандуристів та оркестр українських народних інструментів, які з успіхом виступали в Україні та гастролювали поза її межами.в Україні. 

У 1860–1870-х роках виникли публічні та народні бібліотеки. На початку XX ст. у Лівобережній та Західній Україні їх налічувалося 3153 із загальним фондом близько 2 млн. книжок.

Отже, у XIX – на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти тощо), збереження та поширення духовної спадщини (культурно-освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об'єднання духовних зусиль національної еліти східно– і західноукраїнських земель, зростання національної та політичної свідомості українського народу. Українська культура стає народною за змістом та класичною за формою. На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило ґрунт для становлення української державності.

 

 

1. Національно-культурна політика у 1917–1920 рр.

2. Доба українізації та розстріляного відродження.

3. Розвиток культури у Західній Україні у міжвоєнний період.

4. Українська культура у період ІІ Світової війни та у повоєнні роки.

5. Культурна праця української еміграції у 1920–1940-х рр.

 

 

 

Національно-культурна політика у 1917–1918 рр. У роки революцій і національно–визвольних змагань, громадянської війни та інтервенцій, коли нищилися нагромаджувані віками культурні цінності, культурний процес не уповільнився, а навпаки, прискорився.

За доби Центральної Ради у 1917 р. рух за українську школу та культуру очолив Генеральний секретар освіти Іван Стешенко (1873–1918). Зокрема, було відкрито 39 українських гімназій (з них 25 сільських), розпочали роботу українознавчі курси, видавалися українські підручники і навчальні програми.

Восени 1917 р. у Києві було засновано першу українську вищу мистецьку школу – Українську державну академію мистецтв; її урочисте відкриття відбулося 5 грудня у приміщенні Центральної Ради. Першим ректором Академії став Василь Кричевський (1872–1952), вченим секретарем – Данило Щербаківський (1877–1927).

Сприятливіші умови для національно–культурного відродження України склалися в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського.

Істотну увагу гетьманський уряд приділяв українізації загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної о освіти та мистецтв Микола Василенко пішов шляхом, уже наміченим Центральною радою: замість українізації російських гімназій засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні налічувалося близько 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Уряд ініціював закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в середніх школах.

Цим шляхом уряд просувався й у вищій освіті. Утворений у 1917 р. Київський народний університет був реорганізований у державний. Він діяв паралельно з університетом св. Володимира. Український університет відкрився й у Кам'янці-Подільському (його ректором став Іван Огієнко). У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкрилися українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права.

М.Василенко відновив роботу щодо створення Української академії наук, започатковану навесні 1917 р. Центральною Радою. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків. Першим Президентом УАН став Володимир Вернадський (1863–1945).

у 1918 р. були також засновані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна