Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Для підкреслення значення "возз’єднання" України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам’ятника Б.Хмельницькому (скульптор М.Микешин) – споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі у Києві у 1888 р.

На межі XIX і XX ст. еклектика у будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. У цьому стилі збудовано залізничні вокзали у Львові та Жмеринці, торговельно–промислова палата і готель "Жорж" (арх. І.Левинський) у Львові, більшість забудов житлового та громадського призначення всіх великих губернських міст, зокрема, будівля київського цирку Крутікова на Печерську в Києві, будинок архітектора В.Городецького (будинок "з химерами"), Бесарабський критий ринок (арх. Г.Гай), станція вокзалу "Київ–товарний", будинок І.Мороза у Києві та ін.

З початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко (житлові будинки архітекторів Д.Фетисова у Запоріжжі та П.Альошина у Києві); 2) використання мотивів народного дерев'яного зодчества (будинок земства в Полтаві, інтер'єри С.Васильківського). Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Українська скульптура другої половини XIX – початку XX ст. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. На національному грунті їм певною мірою вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам’яток слід відзначити роботи П.Забіли (погруддя Т.Шевченка та М.Гоголя для пам’ятників у Ніжині), Л.Позена (пам’ятник І.Котляревському у Полтаві), Ф.Каменського (один з перших бюстів Т.Шевченка, 1862), Ф.Балавенського (погруддя М.Кропивницького у Харкові), Г.Кузневича (скульптура "Гончар" у Львівському промисловому музеї), І.Кавалерідзе (пам'ятники княгині Ользі в Києві, Г. Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М.Паращука.

Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад "Танок серед мечів" Г.Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю.

У 60-х pp. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму в мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І.Крамсъкой, Г.Мясоедов тa М.Ге – художники, творчість яких була тісно пов'язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І.Рєпін ("Запорожці пишуть листа турецькому султанові"), М.Ярошенко ("В'язень", "Курсистка"), А.Куїнджі ("Пейзаж"), К.Трутовський ("Бандурист", "Український ярмарок") та ін. Художники зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній. Їх мистецтво було пройняте реалізмом. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф.Красицький ("Гість із Запоріжжя", "Свято"), О.Сластіон ("Проводи на Січ", "Запорожець"), С.Васильківський ("Воли біля броду", "Козаки в степу" ), М.Пимоненко ("Сільська родина", "Суперниці", "Святочне ворожіння"). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

З'являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були О.Мурашко ("Благая вість", "У кав'ярні"), О.Новаківський ("Коляда", натюрморти), Ф.Кричевський ("Наречена"), М.Самокиш ("Трійка"), І.Труш ("Гуцулка з дівчинкою", "Кипариси"), К.Костанді ("Бузок", "В люди"), І.Їжакевич ("Мама йде") та ін.

Український живопис був звернений до народу, відображав його життя і потреби, надихав його до здобуття кращої долі, а це певною мірою консолідувало українців у їх прагненні досягти духовного визволення. Крім того на українському грунті розкрився талант таких художників, як М.Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С.Світославський ("Околиця Києва"), В.Васнецов (оздоблення інтр'єрів Володимирського собору в Києві), М.Ге ("Старий селянин", "Український пейзаж"), С.Костенко ("Вечір над Дніпром"), П.Левченко ("Біла хата") тощо.

Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій О.Мурашка в Києві та С.Новаківського у Львові. З 1900 р. в Україні починається навчання світському образотворчому мистецтву. В Одеському художньому училищі працювали К.Костанді, П.Волокідін, Т.Фраєрман та ін. Художньо-промислове училище було відкрите в Харкові. Ці заклади сприяли становленню української національної мистецької школи.

Динамічний розвиток української культури, зокрема художньої, відновив меценатство і благодійництво. Меценатством та колекціонуванням мистецьких творів займалася родина Тарновських. Так, Г.Тарновський у 1840 р. фінансував перший випуск "Кобзаря", зібрав значну кількість рукописів та малюнків Т.Шевченка і у 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. Меценатами були Б.Ханенко й М.Терещенко – на базі їхніх колекцій створено експозиції київських музеїв образотворчого мистецтва. Колекція української старовини художника С.Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею.

Великий внесок у збереження мистецької спадщини та розвитку науки в Україні зробив одесит Й.Дерібас. Зібрання історичних, культурних цінностей потребувало створення мережі