Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

 

 

Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об'єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед – створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838–1918, "Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841–1910, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький (1840–1904 , "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдв'яна ніч"), Іван Карпенко-Карий (1845–1907, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П.Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І.Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б.Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л.Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

Починаючи з першої аматорської трупи, створеної у 1860-х рр. у Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими – майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М.Кропивницький, М.Садовський, І.Тобілевич, Л.Квітка, М.Заньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торування нових шляхів сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О.Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років. Вагома роль у його піднесенні належить М.Кропивницькому. Саме тоді, коли він тут працював, (у середині 70-х років XIX ст. ) галицькі глядачі ознайомилися з новими п’єсами української та російської класики.

Український театр кінця XIX – початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним.

Для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В.Винниченка (1880-1951) – "Дисгармонія", "Закон", "Великий молох" та ін. з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878–1944), за висловом Д.Антоновича, "не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам". Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики – так було в трупі М.Старицького і в театрі М.Садовського. Молоді ж театральні сили, що об'єдналися в "Молодому театрі" (пізніше "Березіль") навколо Леся Курбаса (1881–1937) та Миколи Куліша (1892–1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві у роки Української революції та доби українського національного відродження 1920-х рр.

Крім драматичних, засновуються музично–драматичні установи (М.Лисенко, М.Садовський) та оперні театри – у Києві, Львові, Одесі. З 1907 p., коли М.Садовський заснував перший стаціонарний музично–драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині – Національна опера), широка українська публіка почула "Запорожця за Дунаєм", "Різдв'яну ніч", "Енеїду", "Наталку Полтавку", "Катерину" та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них – С.Крушельницька (1872-1952), А.Нежданова (1853–1922) О.Мишуга (1873–1950), аби мати можливість повністю розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання в мистецькому світі. На початку XX ст. з великим успіхом виступала в країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом Олександра Кошиця (1875–1944).

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська культура розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світових зразків.

 

 

Розвиток художньої культури – образотворчого мистецтва та архітектури – тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою – поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об’єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності "самодержавство–народність–православ’я". Розпочалися урядові реставраційні роботи пам'яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV–X ст. у Севастополі, Десятинної церкви X ст. у Києві; перебудовано собор у Володимирі–Волинському та Василівську церкву в Овручі з XII ст. тощо.

До збудованих пам’яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект – арх. І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П.Спарро, О.Беретті за участю Р.Бернгардта, К.Маєвського та В.Ніколаєва) та пам’ятник