Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

В Україні політика “українізації” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед у політичному і соціально-економічному розвитку, в освіті, культурі, науці. Успіхи, досягнуті у її проведенні, дають підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).

Значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, а у 1927 р. – 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів проводили навчання українською мовою. Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %).

Зросло число українців в урядових, партійних та інших установах, а також серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. ─ 54%. У 1923 р. у Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.

Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е.Квірінг, єврей Л.Каганович, поляк С.Косіор та ін.

Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква і т. п. Виникло багато письменницьких організацій (“Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ) тощо; проводилися літературні дискусії. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921-1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). В УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина Крушельницьких та ін.).

Значно зріс рівень грамотності населення. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%.

Українізація здійснювалася також поза межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал–комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно–Кавказького краю Україні.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них працювали 1,5 тис. шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Як відомо, комуністична диктатура трималася на трьох китах – терорі, вихованні і пропаганді.

Наголос у культурницькій роботі держава робила на вихованні мас у дусі комуністичних ідей. Партія вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині.

Політизована культура мала формувати в суспільній свідомості певні стереотипи, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучити до культурних надбань усього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які були корисними для комуністичної пропаганди.

У сфері культури влада залежала від так званих „буржуазних спеціалістів“, тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Активісти створеної компартійними функціонерами псевдокультурницької організації „Пролеткульт“ (пролетарська культура) пропонували ліквідувати цю залежність простим способом: відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні. В.Ленін не заперечував класового підходу до культури, але ставив проблему в іншу площину: змусити „буржуазних спеціалістів“ робити те, що потрібне радянській владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Створення та ліквідація автокефальної церкви. Ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної (самоврядної) церкви. У жовтні 1921 р. було скликано церковний собор, який обрав митрополитом Василя Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), що швидко набувала популярності.

Однак, з 1926 р. на українську автокефальну церкву почався наступ, у 1927 р. В.Липківського переобрали на посаді митрополита, а січні 1930 р. УАПЦ була ліквідована. У 1937 р. В.Липківського та інших активних діячів УАПЦ розстріляли.

Звинувачення українських діячів у „націонал-ухильництві“. Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями. Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. Уже у 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації.

У березні 1930 р.. у Харкові відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією у справі вигаданої “Спілки визволення України” (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік, у т. ч. 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти, священники, вчителі, лікарі тощо; загальна кількість заарештованих досягла 700 чол. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С.Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети „Вісті“. У ньому вказувалося, що СВУ – це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту.