Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

У 1931 р. вченого заарештували за звинуваченнями у справі „контрреволюційної“ організації Український національний центр (УНЦ), до якої слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, заарештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Керівництво УНЦ спочатку приписали М.Грушевському й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до неї. Проте через деякий час М.Грушевський відмовився від свідчень і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки у Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську після нескладної операції М.Грушевський помер.

У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю – економіки, історії України, українського фольклору, української літератури.

Крім академічних інститутів в Україні діяв Український інститут марксизму-ленінізму, який у 1931 р. був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН), що об'єднували в основному партійних суспільствознавців. Згодом ці установи були переведені в систему АН, де були організовані чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.

Література та мистецтво. Для української художньої літератури 1920-ті роки стали періодом відродження. Література та мистецтво вважалися однією з найвідповідальніших ділянок „культурної революції“. Ці сфери культурного життя мали велике значення для пропаганди й виховання радянських людей. Єдиним творчим методом, офіційно дозволеним для радянських митців, був соціалістичний реалізм. Це означало, що література і мистецтво повинні були стати художньою опорою політики партії більшовиків.

Національний літературний процес під впливом революційних подій та українізації набув широкого розмаху. Діяли численні літературні організації – „Гарт“ (В.Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра), „Плуг“ (А.Головко, П.Панч), групи неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен, М.Драй-Хмара), неосимволістів (П.Тичина, Д.Загул, В.Мисик, Д.Фальківський), футуристів (М.Семенко, Г.Шкурупій), конструктивістів (В.Поліщук) і т. п.

У 1925 р. після розпаду „Гарту“ Микола Хвильовий заснував Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих майстрів слова – М.Бажана, О.Довженка, М.Куліша, П.Панча, Ю.Смолича, В.Сосюру, П.Тичину, Ю.Яновського та ін. М.Хвильовий виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів та закликав митців орієнтуватися у своїй творчості на Європу („Геть від Москви! Дайош Європу!“). Протягом 1925–1928 рр. в УСРР відбувалася літературна дискусія, спричинена критичними виступами і працями М.Хвильового („Камо грядеши?“, „Думки проти течії“, „Апологети писаризму“ та ін.). Письменник отримав підтримку серед національно-свідомої інтелігенції; з ним солідаризувалися націонал-комуністи, неокласики та інші літературно–мистецькі угрупування. Натомість партійне керівництво розцінило виступи М.Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Разом з наркомом освіти Олександром Шумським та економістом Михайлом Волобуєвим він був звинувачений у націонал–ухильництві („хвильовим“, „шумськізм“, „волобуєвщина“). Створені ним журнали „Літературний ярмарок“ (1928–1930) та „Політфронт“ (1930–1931) були закриті, а невдовзі, у трагічному 1933 р. письменник покінчив життя самогубством.

Компартійно–радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників–ударників у літературу. Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було „призвано“ близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редакціях літературних журналів, у яких працювали письменники–професіокали.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України, який розпочався у червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці, продовжив роботу у Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки об'єдналися й працівники мистецтва. За допомогою цих спілок власті прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного peaлізму і контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручанням партійних чиновників у літературно–художнє життя.

Контроль і регламентація згубно вплинули па творчу долю такого яскравого поета, як Павло Тичина. У сталінську добу він завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але порівняно із раннім періодом творчості його талант незмірно потьмянів.

Максиму Рильському довелось відсидіти півроку у в'язниці за звинуваченням в „українському буржуазному націоналізмі“. Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П.Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки Мирослав Ірчан та ін. Микола Хвильовий у 1933 р. покінчив життя самогубством.

У грудні 1934 р. була сфабрикована справа „Білогвардійського терористичного центру“, до якого залучили 37 чоловік. Відомого галицького письменника Антона Крушельницького, який у 20-х роках переїхав в УСРР, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Юліан Бачинський. Серед розстріляних представників опальної інтелігенції були драматург Кость Буревій, поети Олекса Влизько, Дмитро Фальківський та ін. 

Протягом 1934–1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з'їзду. Всього близько 1000 видатних діячів літератури, живопису, театру були репресовані, що зупиняло динамічність, розкутість, вільний характер творчості.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр „Березіль“, організований у 1922 р. видатним режисером Л.Курбасом. У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й згодом загинув