Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Один з керівних діячів УКП(б) Василь Блакитний–Елланський (1894–1925) теж виявився чудовим поетом. У 1920 р. він опублікував збірку „Удари молота і серця“.

Григорій Чупринка (1879–1921) в революцію увійшов уже відомим поетом. Його перший вірш українською мовою з’явився у газеті „Рада“ у 1907 р. Він керував повстанським рухом на Чернігівщині, був ув’язнений більшовиками, після закінчення війни амністований. У 1921 р., коли він готував антирадянське повстання на Правобережжі, його схопили і розстріляли чекісти.

Умови революції сприяли бурхливому розвиткові театрального і музичного мистецтва. У 1917 р. у Києві було створено товариство „Національний театр“ з метою піднесення художнього рівня українського театрального мистецтва (М.Садовський, П.Саксаганський, І.Мар’яненко, Л.Курбас та ін.).

Протягом серпня 1917 – квітня 1919 рр. у Києві діяв Молодий театр, на сцені якого Лесь Курбас (1887–1937) здійснив чимало цікавих вистав за творами В.Винниченка („Чорна пантера і білий ведмідь“), Лесі Українки („У гущі“), О.Олеся („Драматичні етюди“), Софокла („Цар Едіп“) та ін.

У квітні 1919 р. Молодий театр було об’єднано з Державним драматичним театром. Під час денікінської окупації Л.Курбас працював над оперою „Тарас Бульба“ М.Лисенка, а у червні 1920 р. режисер–новатор створив Київський драмтеатр (Київдрамте). Тут він здійснив постановку українською мовою п’єси В.Шекспіра „Макбет“ та зіграв у ній головну роль. У травні 1921 р. колектив Київдрамте переїхав до Харкова як Державний мандрівний зразковий театр. На його базі виникло мистецьке об’єднання „Березіль“, до якого увійшли бл. 250 театральних діячів та акторів. У Харкові було утворено 5 творчих майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, бл. 20 мистецьких комісій, станцій, бюро тощо.

У Києві у 1918 р. Панас Саксаганський (1859–1940) заснував Народний театр, на базі якого 1922 р. було створено Театр ім. М.Заньковецької (діяв як пересувний до 1930 р., згодом перенесений до Запоріжжя, з 1944 р. – у Львові). У 1920 р. П.Саксаганський здійснив постановку українською мовою „Розбійників“ Ф.Шіллера. Одним із організаторів і довголітнім керівником Театру ім. М.Заньковецької був Борис Романицький.

У січні 1920 р у Вінниці Гнат Юра (1888–1966) створив Театр ім. Івана Франка, що певний час діяв як пересувний, згодом переїхав до Харкова, з 1926 р. –у Києві. З цим театром пов’язана діяльність багатьох видатних українських акторів – Івана Мар’яненка (1878–1962), Амвросія Бучми (1891–1957), Мар’яна Крушельницького (1897–1963), Наталії Ужвій (1898–1986) та ін.

У сузір’ї талановитих акторів творили представники старшого покоління – Марія Заньковецька (1854–1934), Ганна Борисоглібська (1868–1939), Любов Гаккебуш (1888–1947) та ін., розпочинали життєві дороги Олександр Сердюк (1900 р. н.), Іван Козловський (1900 р. н.) та ін.

У воєнні роки було започатковане життя багатьох пізніше прославлених музичних колективів. У Києві був організований симфонічний оркестр ім. Миколи Лисенка. Під керівництвом Нестора Городовенка почалося життя Державної української мандрівної капели („Думка“, 1919–1938 рр.).

Плідно працювали художники та митці Української академії мистецтв – Микола Бурачек (1871–1942), Василь Кричевський (1872–1952), Олександр Мурашко (1875–1919), Федір Кричевський (1879–1947), Казимир Малевич (1878–1935), Михайло Бойчук (1882–1939), Михайло Жук (1883–1964), Георгій Нарбут (1886–1920) та ін.

Ректорами Академії протягом 1918–1920 рр. були Ф.Кричевський, Г.Нарбут та М.Бойчук. Факультетами керували М.Бойчук (фрески і мозаїки), М.Бурачек та А.Маневич (пейзаж), В.Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф.Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), О.Мурашко (жанровий живопис), Г.Нарбут (графіка) та ін. Тут також викладали Ф.Ернст, М.Макаренко, В.Модзолевський, Д.Щербаківський. У різні роки вАкадемії навчалися від 140 до 400 студентів.

 

 

Форма і зміст українізації. Відразу після утворення СРСР (1922 р.) більшовики взялися зміцнювати свою владу у національних республіках. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію з метою укорінення на окраїнах компартійно-радянських структур влади. Більшовики змушені були шукати опори у національних республіках та формувати тут вірнопіддані місцеві кадри. Потрібно було зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом.

Основні вимоги політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної нації; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів; створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного керівництва республіки активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII конференції РКП(б) „Про радянську владу на Україні“ (грудень 1919 р.). Суть українізації визначалася такою вимогою: „Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою“. Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада не є окупаційною, і що переслідувану сотні років рідну мову українці зможуть тепер почути у школах і закладах культури. Необхідно було провести дерусифікацію культурного і громадсько-політичного життя. Перетворення української мови на фактичну державну мову