Загальні проблеми сучасного праворозуміння

 

 

Праворозуміння відображає результат процесу пізнаняя сутності права, осмислення його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави. В праворозумінні узагальнюється добуте знання про право, втілюється світоглядна, моральна, релігійна, соціально-політична та інші позиції його суб’єктів. Праворозуміння ― категорія динамічна, яка постійно розвивається, в якій відображаються історичні традиції, громадська та політична ситуації, що склалися в суспільстві, його культура. Отже, праворозуміння є виразом багатоманітних поглядів, суджень, точок зору, що в цілому формують ставлення до права як до явища, що має цінність для кожної особи чи як до інструменту для задоволення певних потреб (як правило, потреб вузького соціального кола). Ці думки і оцінки ― уявлення про право у вигляді окремих правових концепцій ― і визначають зміст праворозуміння. Праворозуміння як ключова категорія правознавства, що обумовлює розуміння сутності усіх інших юридичних категорій, є центральною категорією теорії права і держави. В той же час існування проблеми праворозуміння, проблеми сутності права є передумовою існування філософії права. Тому категорія «праворозуміння» є центральною категорією такої фундаментальної юридичної науки як філософія права. При наявності спільної центральної категорії, кожна з названих базисних наук досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою. Загальнотеоретичні юридичні науки, філософія права та теорія права і держави, визначені як базисні (фундаментальні), оскільки становлять ідейну та методологічну платформу (основу) всієї системи юридичних наук. Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових вчень утворились такі протилежні типи праворозуміння як юридичний (лат. «jus» – право) і легістський (лат. «lex» – закон). Згідно з легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський ― на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність. По суті, саме для юридичного типу праворозуміння питання «що таке право?» є справжньою проблемою. Для легістського типу праворозуміння (легізму) такої проблеми не існує, адже право для нього ― це вже офіційно встановлені, законодавчо закріплені правила поведінки. Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об’єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. 

Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття «природне право» (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій. Так само і легістський тип праворозуміння охоплює не однакові теорії, що утворюють нормативістську і аналітичну школи права. Правові концепції останніх за змістом є, безумовно, ближчими ніж правові концепції природної, історичної, психологічної та соціологічної шкіл. Це обумовлено ототожненням права і закону теоріями легістського типу праворозуміння. Широке праворозуміння називають багатоаспектним. Є ще одна назва даного типу праворозуміння ― лібертарне (від англ. «liberty» ― свобода). Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, форми легізму, наслідками якого стала свавільна, насильницька юридична практика. Сьогодні юридична наука повинна використовувати досягнення широкого кола правових шкіл, з’ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї правової концепції та безпідставному запереченню інших. Тобто досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Це і є гарантом можливості вирішення проблеми праворозуміння неупереджено і повноцінно, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій. Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права. Вивчення даної проблеми є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому ― наукової, освітньої, практичної. Наукова юридична діяльність, спираючись на багатоаспектне праворозуміння, спроможна остаточно звільнитись від обмежених уявлень і стереотипів, які склалися на ґрунті радянського правознавства (а їх негативний вплив відчувається ще й нині) та досягти істотних результатів у дослідженні права і пов'язаних з ним суспільних явищ. 

Освітня юридична діяльність не повинна базуватись на заздалегідь встановленому пріоритеті певних правових ідей. Інакше студенти (майбутні правознавці) ще на перших курсах будуть позбавлені можливості неупереджено оцінювати ті чи інші правові концепції, а в майбутньому, якщо в юридичній науці звеличено легістські концепції ― і владні накази держави. Це твердження не є перебільшенням, адже навчання і підготовка юристів, що ґрунтується на вузьконормативному розумінні права, складає основу антидемократичного потенціалу юридичної освіти. Тільки багатоаспектне праворозуміння може запобігти зведенню підготовки