Загальні проблеми сучасного праворозуміння

Предмет:

Тип роботи:

Дипломна робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

майбутніх правознавців до вивчення виключно «законознавства». Практична юридична діяльність безпосередньо пов'язана із законодавчою діяльністю держави. Законодавець повинен не довільно конструювати закони (якими потім керується юрист), а втілювати в них вимоги природного права. В дипломній роботі неодноразово зазначається, що в законі можлива і відмова від права. Найглибшою сутністю усіх нормативних актів має бути справедлива і рівна міра свободи, бо лише тоді їх зміст можна визнати правовим. Таке розуміння сутності нормативних актів є наслідком багатоаспектного праворозуміння. Категорія «праворозуміння» тісно пов'язана з категорією «законність». Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика ― критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв’язок даних категорій: вимоги законності і їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння. В залежності від домінування в юридичній науці та суспільстві загалом того чи іншого типу праворозуміння відповідно формується «правозаконність» чи «псевдозаконність». Першою вимогою правозаконності є високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння. В основі широкого (багатоаспектного) праворозуміння знаходиться ідея верховенства права. Значення верховенства права, як вимоги законності, важко переоцінити, адже вона обумовлює зміст усіх інших вимог і реальність їх дотримання (при запереченні верховенства права внаслідок його ототожнення з законом, дійсне виконання вимог законності перетворюється на юридичну фікцію). Досліджуючи зв’язок праворозуміння і законності, можна прийти до наступного висновку. Відсутність такої визначальної вимоги законності, як високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння (передусім на верховенство права) ставить під сумнів характер усіх інших вимог: чи не є вони декларативними? Гарантії законності забезпечують існування режиму законності, але, щоб такий суспільно-політичний режим реально утворився, необхідно дотримуватися його вимог, які насамперед покликані захищати інтереси особи, а тільки потім ― держави. На утвердження такого покликання і спрямоване широке праворозуміння. Існування правозаконності неможливе без існування правових законів. Поняття «правовий закон» (як і поняття «правова держава») є здобутками саме тих правових шкіл, які визначають право як явище надпозитивне (наддержавне). Згідно з поглядами їх представників закон може бути інструментом реалізації права, а може і суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як права, так і неправових вимог і заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Тільки як форма виразу права закон є правовим явищем. Переконання у тому, що вирішення проблеми правозаконності, яка тісно пов’язана з проблемою праворозуміння, є виключно науковою турботою вчених-правознавців, хибне.

Таким же хибним є переконання у тому, що реальне забезпечення режиму правозаконності – виключно практична турбота юристів. Зусилля юристів ефективні, доки вони стверджують закон, який в цілому відповідає очікуванням і наявним потребам його адресатів, доки переважає тенденція психологічного схвалення закону тією кількістю громадян, що становить «критичну масу» в загальному обсязі громадської думки, доки тенденція додержання закону переважає над тенденцією його порушення (тобто, доки закон є легітимним). Але коли порушуваність закону зростає, стає більш інтенсивною і сталою, тоді ефективність суто юридичних засобів по ствердженню законності падає. За таких умов необмежена активність юристів по дотриманню «хворого» закону може перетворитись з блага на зло, оскільки сам закон перестав бути благом. Вихід з даної ситуації тільки один: визнання того, що законність – це не лише односторонній імператив для виконання законів. Її нормативною базою є не просто закони, а правові закони. Сáме такі закони визначають її сутність, яка формується в процесі законодавчої діяльності. Отже, створення правозаконності (спираючись на відповідний тип праворозуміння) – обов’язок законодавця. Обов’язок інших суб’єктів права – в її збереженні. Сучасне законодавство повинно створювати умови для повноцінного життя кожної людини. До цього повинен прагнути законодавець. Створення закону потребує справжньої творчості. Умовою ж розвитку законодавчої творчості, умовою забезпечення ефективної, успішної законодавчої діяльності є її легітимний характер, обумовлений досягненнями юридичної науки. При задоволенні цієї умови можливе вдосконалення чинного законодавства і насичення його правовими нормативними актами, подолання залишків командно-адміністративної системи та реальне формування правозаконності. Задоволення цієї умови і є практичним доказом домінування широкого (багатоаспектного) праворозуміння в юриспруденції. З позицій широкого праворозуміння необхідність зв'язку права і закону пов'язана з необхідністю зв'язку права і держави. Якщо закон має цінність лише як правове явище, то і держава володіє цінністю тільки як правовий інститут ― інститут, що покликаний втілювати право у закон (тим самим створюючи правовий закон), забороняючи поводитися з людьми як із «гвинтиками» соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування. Широке праворозуміння пов’язане з правовим розумінням держави, держави, що здійснює позитивацію (закріплення) наддержавного права в офіційних нормативних актах і тим самим забезпечує захист суб’єктивних прав кожної людини.

Таким чином, сучасне праворозуміння ― це широке (багатоаспектне) праворозуміння. Його утвердження в юридичній науці є завданням інтегративної школи права. Саме вона об'єднує цінні досягнення різноманітних правових концепцій і відповідає потребам сучасного розвитку юриспруденції. Положення різних правових шкіл ― свідчення того, якою складною є природа права. Поділяючи зміст одних з них та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції. Так, одними з важливих положень природної школи права є: джерело права ―