Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

Теоретико-методичні засади загальнопедагогічної підготовки вчителя в сучасних закладах вищої педагогічної освіти України (сутність педагогічної діяльності, єдність теорії та практики в підготовці вчителя, зміст психолого-педагогічної підготовки, особистісно-професійна орієнтація у формуванні вчителя, методи, технології і форми організації педагогічного процесу, неперервна педагогічна практика студентів, основи педагогічної майстерності, професійне самовдосконалення майбутнього вчителя тощо) досліджуються в працях О.О. Абдулліної, А.М. Алексюка, А.М. Бойко, В.І. Євдокимова, І.А. Зязюна, Л.В. Кондрашової, В.І. Лозової, О.Г. Мороза, Л.С. Нечепоренко, Д.Ф. Ніколенка, О.П. Рудницької, О.Я. Савченко, В.А. Семиченко, С.О. Сисоєвої, В.О. Сластьоніна, А.І. Щербакова, Т.С. Яценко, О.І. Яцуна та інших. Питання організації й змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя у вищих закладах освіти розглядались С.І. Архангельським, Ю.К. Бабанським, І.А. Зязюном, В.А. Козаковим, О.П. Кондратюком, В.Г. Кузем, В.Г. Осиповим, І.Ф. Прокопенком, М.І. Шкілем та іншими. 

Певний внесок у розроблення проблем педагогічної освіти України належить ученим діаспори (Сірополко С. Народна освіта на Совєтській Україні. – Варшава, 1934; Крилов І. Система освіти на Україні (1917-1930 рр.). – Мюнхен, 1956; Ващенко Г.Г. Проект системи освіти в самостійній Україні. – Мюнхен, 1957). Упродовж двох останніх десятиліть у зарубіжній історіографії з’явились монографії, присвячені розвитку української культури, з оцінкою реформування системи підготовки педагогічних кадрів (Лончина П. Українська культура. Короткий огляд. – Нью-Йорк, 1983; Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – К., 1993). 

Загальнопедагогічна підготовка досліджуваного періоду зазнавала впливу зарубіжної філософсько-педагогічної думки, що полягало в екстраполяції у вітчизняну педагогічну теорію і практику досвіду європейських “нових шкіл”, “нового виховання”, численних експериментальних пошуків, передусім американських педагогів, ідей біхевіоризму, неофрейдизму, гештальтпсихології, гуманістично-персонологічного підходу, а також раціональних інваріантів екзистенціалізму та прагматизму. В своїй основі це було позитивне явище, що сприяло прилученню вітчизняних надбань до європейського й світового досвіду. 

У виконаних дисертаційних дослідженнях висвітлено лише окремі проблеми підготовки вчителя: становлення педагогічної освіти в Україні (за певними історичними періодами); розбудова українського шкільництва; розвиток взаємозв’язків педагогічної теорії і практики у підготовці вчителя; практична підготовка та методична освіта студентів педвузів; професійна майстерність вчителя. 

Слід зазначити, що до початку 90-х років ХХ ст. проблема здебільшого досліджувалася з акцентом на прикладах і фактах педвузів Росії, майже з суцільною асиміляцією самобутньої підготовки вчителя в Україні. Залишаються невивченими багаті архівні фонди з історії національної освіти. Процес пізнання історико-педагогічного досвіду вітчизняної вищої педагогічної школи відбувається повільно і не відповідає запитам розбудови самостійної української держави. 

Наша докторська дисертація охоплює період ХІХ – першої чверті ХХ ст. розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій школі України, а кандидатська дисертація була присвячена дослідженню загальнопедагогічної підготовки вчителя в педвузах 1917-1933 рр. У кандидатській дисертації (Демяненко Н. Н. Общепедагогическая подготовка учителя в истории высшей школы (1917-1933 гг.). – Дис. … канд. пед. наук: 13. 00. 01. – К., 1991) уперше здійснено зіставно-порівняльний аналіз розвитку змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя в педвузах України та Російської Федерації, виявлено етапи становлення та досвід загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій школі 1917-1933 рр. Проте слід зазначити, що нами не досліджувався процес розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя в педвузах УНР (Центральної Ради), Гетьманату і Директорії (1917-1919 рр.), оскільки на той час не було доступу до архівних фондів. Щодо 20-х років, то лише в сучасних умовах з’явилася можливість більш об’єктивно розглянути соціально-економічні, суспільно-політичні й організаційно-педагогічні передумови становлення загальнопедагогічної підготовки, показати її розвиток як складової багатогранних та суперечливих процесів культурної революції, реально визначити й обгрунтувати структуру, науково-практичні напрями розвитку змісту. Передусім це стосується ідей соціалізації, українізації, педологізації, політехнізації та європеїзації. 

Таким чином, аналіз педагогічної літератури і дисертаційних досліджень дає змогу констатувати, що проблема загальнопедагогічної підготовки вчителя в історії вищої школи України ХІХ – першої чверті ХХ ст. не була предметом системного і цілісного вивчення. 

Отже, потребами глобальних соціально-економічних перетворень наших днів, необхідністю звуження недослідженого поля в історії національної педагогічної освіти України, а також відсутністю фундаментальних історико-педагогічних досліджень, які синтезовано відображали б еволюцію загальнопедагогічної підготовки вчителя, зумовлено вибір теми дисертації “Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ – перша чверть ХХ ст.) ”. 

Дисертаційна робота виконана відповідно до тематичного плану наукових досліджень Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України при розробленні теми “Психолого-педагогічні засади реформування організації і змісту діяльності вищої школи