Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

Визначено і теоретично обгрунтовано поняття, сутність, зміст, структуру та процес становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки у вищій школі України ХІХ – першої чверті ХХ ст. Виявлено основні авторські проекти й моделі, варіативні програми, досліджено специфічні особливості змісту загальнопедагогічної підготовки на кожному із виявлених етапів, науково узагальнено набутий досвід; здійснено теоретичне обгрунтування і соціально-педагогічну оцінку реального доробку вищих закладів педагогічної освіти (Київського, Харківського, Новоросійського імператорських університетів, вищих жіночих педагогічних курсів, Ніжинського історико-філологічного інституту кн. Безбородька, Фребелівського педагогічного інституту; інститутів народної освіти, вищих педагогічних курсів (з 1925 р. педтехнікумів) тощо), творчого внеску окремих педагогів (С.А. Ананьїна, Г.Г. Ващенка, С.С. Гогоцького, Б.Д. Грінченка, М.О. Лавровського, І.О. Сікорського, К.Д. Ушинського, Г.І. Челпанова та інших) у розвиток загальнопедагогічної підготовки вчителя досліджуваного періоду. 

Практичне значення. Матеріали дослідження дозволяють забезпечити нову науково-об’єктивну інтерпретацію окремих історичних дат, ряду історико-теоретичних фактів щодо сутності, змісту, структури, періодизації процесу розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя в педвузах ХІХ – першої чверті ХХ ст. ; узагальнити й актуалізувати провідні ідеї та досвід загальнопедагогічної підготовки вчителя вищих закладів освіти України досліджуваного періоду, визначити шляхи їх упровадження в практику сучасної вищої школи. Результати дослідження використані в процесі розроблення методолого-теоретичних засад, концепції й технологій варіативної ступеневої підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів; інтегрованого фундаментального навчального курсу “Теорія та історія педагогіки”; навчально-методичного комплексу (плану, програми, посібників) ; семінару післядипломної освіти педагогів; персоніфікованих елективних навчальних курсів. Теоретичні положення, виявлені й обгрунтовані в дисертації провідні тенденції, ідеї та досвід педагогів і вищих закладів освіти минулого знайдуть втілення в організації і змісті загальнопедагогічної підготовки сучасних педвузів, при розробленні курсів “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, нормативних і елективних спецкурсів та спецсемінарів, у післядипломній освіті вчителів, у написанні підручників і навчальних посібників, іншої навчально-методичної літератури, проведенні всіх видів неперервної педагогічної практики в сучасних закладах вищої педагогічної освіти. Таким чином, матеріали дослідження сприятимуть подальшому реформуванню системи національної вищої освіти, поглибленню структури й змісту багаторівневої загальнопедагогічної підготовки, стануть базою для наступних наукових досліджень з теорії та історії педагогіки. 

Основні положення і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, впроваджено в навчальний процес Харківського державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди (довідка № 02-722, від 24. 06. 1998 р.), Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (довідка №542, від 5. 02. 1999 р.), освітньо-виховного комплексу дитсадок-школа “Лісова казка” ― γімназія “Апогей” м. Києва (довідка № 138, від 26. 05. 1999 р.). 

Особистий внесок дисертанта полягає: у здійсненні наукового аналізу широкого масиву віднайдених нами архівних даних та літературних джерел (усього 805 найменувань) для розроблення і теоретичного обгрунтування періодизації процесу загальнопедагогічної підготовки вчителя в Україні ХІХ – першої чверті ХХ ст. ; у виявленні конкретно-історичної сутності загальнопедагогічної підготовки вчителя, що полягає в досягненні єдності педагогічної теорії і практики, а також науковості й культуровідповідності, фундаментальності та мобільності знань; у визначенні структури загальнопедагогічної підготовки вчителя, до якої на кінець 20-х років ХХ ст. входили: 1) теоретична загальнопедагогічна підготовка (педагогіка, історія педагогіки, зарубіжні педагогічні течії, педологія, педагогіка особистості, педагогіка колективу, дитячий рух, дитяча психологія, особливості психічного та фізіологічного розвитку дитини, методики окремих предметів, тонічне, образотворче мистецтво, драматизація, дикція, художнє виховання тощо) ; 2) практична загальнопедагогічна підготовка (педагогічна, громадсько-педагогічна, політехнічна, виробничо-педагогічна (агроіндустріальна), педологічна, експериментально-педагогічна, методична та інші практики) ; в науковому обгрунтуванні змісту загальнопедагогічної підготовки, який у вищій школі ХІХ століття визначаємо такими хронологічно вибудованими напрямами: філософсько-педагогічним, релігійно-педагогічним, прагматично-педагогічним, психолого-педагогічним, педолого-експериментальним, соціально орієнтованим, професійно зумовленим, а у вищих закладах педагогічної освіти початку ХХ ст. – соціально перетворюючим, раціоналістичним, політехнічним, гуманістичним, мистецько-педагогічним та планетарним; у розкритті та класифікації її основних тенденцій, виявленні соціально-педагогічних закономірностей і суперечностей на кожному етапі досліджуваного періоду; в розробці та впровадженні нового науково-теоретичного підходу до здійснення історико-педагогічного дослідження – об’єктивно-діалогічного, етико-гуманістичного та наукового комплексного методу історико-теоретичного дослідження – ретроспективного логіко-системного аналізу; в обгрунтуванні історико-теоретичних засад авторської концепції загальнопедагогічної підготовки (єдність теоретичних педагогічних знань та практичних умінь і навичок; забезпечення цілісності, варіативності й елективності педагогічних знань у багаторівневій підготовці бакалаврів, спеціалістів і магістрів; використання відповідних технологій та методів досягнення інтеграції теоретичних й історичних знань, урахування досягнень зарубіжної педагогіки, а також диференціація методики особистісно орієнтованого викладання дисциплін педагогічного циклу), що забезпечує постійний професійний “саморух” майбутнього спеціаліста, самотворення педагога. 

Вірогідність та наукова обгрунтованість дисертаційного дослідження забезпечується чіткими методолого-теоретичними позиціями, застосуванням методів, адекватних меті дослідження й визначеним завданням, ретроспективним логіко-системним аналізом значного обсягу архівних джерел, нормативних і методичних документів, філософських, історичних та психолого-педагогічних теоретичних праць, науковою ідентифікацією літературних і архівних джерел, тривалим терміном їх апробації та ефективністю впровадження результатів дослідження в практику діяльності сучасної вищої школи. 

На захист виносяться: 

-науково обгрунтований процес становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя досліджуваного періоду в єдності таких виявлених етапів: 1800-1859 рр. – становлення основ загальнопедагогічної підготовки вчителя