Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

Отже, суспільно-політичний рух та філософські течії в Україні ХІХ – першої чверті ХХ ст. характеризуються різноплановістю і багатоетапністю розвитку. Ретроспективний логіко-системний аналіз дозволив виділити такі основні його періоди: перша половина ХІХ ст. (масонство, в надрах якого виникає ідея відокремлення України від Росії; декабристський рух; заснування таємних політизованих гуртків у вищих закладах освіти; розвиток філософської думки в традиціях просвітництва і романтизму (окреме місце належить тут Кирило-Мефодіївському братству), релігійно-філософський напрям) ; друга половина ХІХ ст. (60-80-ті рр. – громадівський рух, кінець 80-х – початок 90-х рр. – діяльність “Молодої України”) ; кінець ХІХ – початок ХХ ст. (розвиток академічної філософії з центрами в університетах, виникнення українських політичних партій) ; 1917-1919 рр. – період національно-визвольних змагань українського народу, відродження української національної ідеї; 20-ті роки – встановлення влади Рад і однопартійності (утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, політика коренізації (українізації) ; кінець 20-х років – посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства). Таким чином, суспільно-політичний рух в Україні ХІХ – першої чверті ХХ ст. не міг не зумовити формування системи педагогічної освіти, особливості підготовки педагогічних кадрів, а отже, і специфіку загальнопедагогічної підготовки вчителя як соціальної за змістом у вищих навчальних закладах (відповідно до кожного етапу розвитку країни). 

На початок ХХ ст. в Україні помітно розвинулася мережа вищих закладів педагогічної освіти, склались тенденції формування загальнопедагогічної підготовки вчителя. До організаційно-педагогічних передумов становлення загальнопедагогічної підготовки у вищій педагогічній школі ХІХ – початку ХХ ст. відносимо: 1) державні та урядові освітні реформи (1802-1804 рр., 60-х років ХІХ ст. і початку ХХ ст.) ; 2) становлення державної системи народної освіти; 3) поширення мережі державних закладів вищої педагогічної освіти – педагогічних інститутів (1811-1859 рр.) та педкурсів (1860-1867 рр.) при імператорських університетах; створення в 70-х роках ХІХ – на початку ХХ ст. самостійних вищих навчальних закладів (Ніжинського історико-філологічного інституту (1875 р.), Вищих жіночих педагогічних курсів (з 1878 р.), Фребелівського педагогічного інституту (1907 р.). Крім того, функціонування вчительських інститутів, які хоч і не давали вищої освіти, але заклали вагомі основи подальшого розвитку загальнопедагогічної підготовки; 4) відкриття вищих педагогічних навчальних закладів на громадських і приватних засадах, що деякою мірою компенсувало недосконалість мережі державних; 5) унікальність навчального процесу, автономність програм окремих вищих навчальних закладів, що зумовило своєрідність розвитку загальнопедагогічної підготовки в кожному з них, зокрема в університетах, а отже, вимагає окремої характеристики її змісту за хронологією відкриття того чи іншого закладу педагогічної освіти з наступним зіставно-порівняльним аналізом; 6) становлення основ теоретичного компонента загальнопедагогічної підготовки вчителя через викладання курсів педагогіки, дидактики, історії педагогічних течій, шкільної гігієни, училищезнавства тощо та виключно авторське розроблення їх змісту; 7) визначення практичної складової загальнопедагогічної підготовки, що включала: відвідування студентами уроків провідних викладачів гімназій з їх наступним аналізом та самостійне проведення уроків практикантами. Педагогічна практика, як правило, проходила у школах міста або ж зосереджувалась у зразковій при педагогічному навчальному закладі гімназії, початковому чи вищому початковому училищі; 8) пошуки оптимальної моделі педінституту приводять до виникнення численних проектів організації підготовки вчителів, а отже, і розроблення загальнопедагогічного її компонента у різноманітності варіантів. 

У другому розділі – “Сутність, закономірності та провідні тенденції процесу становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищих закладах освіти України ХІХ – початку ХХ ст. ” – відповідно до науково обгрунтованих етапів викладено результати ретроспективного логіко-системного аналізу процесу становлення й розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя, визначено її тенденції, особливості та закономірності в діяльності російських імператорських університетів, університетських педагогічних інститутів, у системі педагогічних курсів при університетах і у вищих закладах освіти, що функціонували автономно. 

Процес становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя визначаємо як закономірну, послідовну зміну в її змісті та структурі, відповідно до певних конкретно-історичних етапів, що характеризується професійно-педагогічною спрямованістю. В дослiдженнi процесу загальнопедагогiчної пiдготовки у вищій школі України XIX – початку XX ст. виділяємо чотири основних етапи: 

1800 – 1859 рр. – становлення унiверситетської вищої освiти в Українi, формування пiдгрунтя системи педагогiчної освiти відбувається в умовах початку розкладу феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин або, відповідно до цивілізаційного підходу, за доби індустріального суспільства. Це сприяло культурно-освітньому розвитку. Виникають перші у Східній і Центральній Україні імператорські університети (Харківський (1803 р. ; 1805 р.), Київський (1834 р.), які стали центрами відповідних навчальних округів. При університетах починають функціонувати педагогічні інститути (з 1811 р.), ведеться розроблення загальнопедагогічних навчальних курсів (Й. Б. Шад, О. Г. Рейніш, С. С. Гогоцький та інші). Формуються основи загальнопедагогічної підготовки вчителя в теоретичній і практичній її складових, в унiверситетах створюються кафедри педагогiки (1850 р.), а отже,