Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

1860 – 1869 рр. – антикріпосницька реформа 1861 р. стимулювала розвиток освітніх процесів. При унiверситетах з 1860 р. започатковується мережа педагогiчних курсiв. Відкривається Новоросійський імператорський університет (1965 р.), який очолив Одеський навчальний округ. Загальнопедагогiчна пiдготовка цього періоду розвивається у двох взаємозумовлених напрямах – теоретичному і практичному. Звiдси виникнення ряду проектiв, пов’язаних з пошуками оптимального варiанта вищого педагогiчного навчального закладу, де б з найбiльшою повнотою синтезувались педагогiчна теорiя i шкiльна практика. Це складний перiод для визначення ролi i мiсця педагогiки в навчально-виховному процесi унiверситетiв. Лекцiї з педагогiки, за офiцiйним розпорядженням, починають читати викладачi психологiї (1863 р.). Однак змiст загальнопедагогiчної пiдготовки продовжує розроблятися. Цьому сприяв вихід 1866 року “Положення про приготування вчителiв гiмназiй та прогiмназiй”, а згодом – “Матерiалів з питань приготування вчителiв для гiмназiй та прогiмназiй”. Загальнопедагогiчна пiдготовка в цих документах була представлена триєдиним циклом, куди входили: 1) загальна педагогiка i дидактика; 2) спецiальнi методики; 3) практичнi заняття в гiмназiях. Лекцiйний курс педагогiки в унiверситетах трактується то головним, то допомiжним. Особливого значення надається системi практичної пiдготовки вчителiв. З метою її поглиблення утворюються численнi проекти семiнарiїв. Розвивається тенденція превалювання практичного компонента в загальнопедагогічній підготовці, яку ми відносимо до структурно-організаційних. Отже, загальнопедагогічна підготовка даного етапу характеризується психолого-педагогічним та прагматичним спрямуванням; 

1870 – 1904 рр. – це досить контрастний етап у розвитку загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя, початок якого ознаменувався тенденцiєю до її скорочення, а в унiверситетi – навiть i лiквiдацiї. З одного боку, саме в 70-тi роки в Українi з’являються самостiйнi педагогiчнi заклади освiти (Нiжинський iсторико-фiлологiчний iнститут кн. Безбородька (1875 р.), Вищi жiночi курси в м. Києвi (1878 р.) тощо), з iншого – вже у 1870-1872 рр. в унiверситетi час на викладання педагогiки зменшується до 1 год. на тиждень, а в 1873-1877 рр. лише окремi теми з педагогiки включаються в курси фiлософiї, психологiї, логiки. З огляду на постановку викладачами кафедри фiлософiї питання про вiдокремлення навчального курсу педагогiки вiд фiлософiї (1877 р.), у 1877/78 н. р. самостійне викладання її поновлюється, зокрема на iсторико-фiлологiчному факультетi Київського унiверситету. Однак уже в 1879/80н. р. вона читається лише для вчительських стипендiатiв. Полiтична реакцiя 80-х рокiв i внутрiшнi суперечливi пiдходи до педагогiки спричинили занепад загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя. Навiть у Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi створюються проекти вивчення педагогiки i дидактики лише пiсля закiнчення iсторико-фiлологiчного та фiзико-математичного факультетiв. В унiверситетах педагогiка не викладається. Як засвiдчують архiвнi документи, читаються “Психологiя”, “Iсторiя фiлософiї”, “Моральне богослов’я”, “Логiка”. Наприкiнцi 80-х рокiв закриваються вищi педагогiчнi жiночi заклади освiти. Проте з 1890 р. починають закладатися передумови становлення системи пiдготовки педагогiчних кадрiв та вiдновлення загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя. Окремi педагогiчнi заклади освiти, автономно розробляючи програми навчальних курсiв загальнопедагогiчної пiдготовки, проводять її, виходячи з принципу єдностi теорiї i практики. Зокрема, у Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi кн. Безбородька теоретична загальнопедагогiчна пiдготовка (“Педагогiка i дидактика”, “Iсторiя педагогiки”, “Гiмназiйна педагогiка з коротким iсторичним нарисом педагогiчних напрямiв вiд епохи Вiдродження до новiтнього часу”, “Дослiдна психологiя”) доповнюється педагогiчною практикою на IV курсi, в ході якої впроваджуються експериментальні педагогічні дослідження, що започаткувало педолого-експериментальний напрям у змісті загальнопедагогічної підготовки вчителя. Розробленням програм теоретичної загальнопедагогiчної пiдготовки займаються такi видатнi вченi, як М. О. Лавровський, І. М. Скворцов, М. Я. Грот, I. В. Добiаш. Ними обгрунтовується важливе значення педагогіки в підготовці вчителя. Отже, набувають поширення визначені нами змістово-процесуальні тенденції: варіативності й творчості, пошуків у розробленні теоретичних моделей, проектів, програм і планів загальнопедагогічної підготовки. 

В унiверситетах 90-х рокiв педагогiка ще не виступає самостiйною дисциплiною. Однак iдея її вiдновлення проводиться вiдомими викладачами психології і фiлософії С. С. Гогоцьким, Г. І. Челпановим, О. М. Гiляровим та iн. Крiм того, введення нових навчальних курсiв, зокрема експериментальної психологiї, техніки експериментальної педагогіки та практичних занять, викликали потребу суто педагогiчних дослiджень, викладання педагогiки як незалежної навчальної дисциплiни. На початку ХХ ст. на iсторико-фiлологiчному факультетi Київського унiверситету з метою практичної пiдготовки майбутнiх учителiв дiють iсторико-фiлологiчна та психологiчна семiнарiї. В Харкiвському унiверситетi вводяться спецкурси за педагогiчними персоналiями, читається “Загальний огляд педагогiчних теорiй XVIII-XIX ст. ”. У 1904 р. розпорядженням Мiнiстерства народної освiти педагогiка в унiверситетах вiдновлюється як обов’язковий предмет для студентiв iсторико-фiлологiчних факультетiв. Поряд із психолого-педагогічною, релігійною, філософською і прагматичною, у змісті загальнопедагогічної підготовки цього періоду починає утверджуватися професійна зумовленість; 

1905 – 1916 рр. – криза системи педагогiчної освiти, жорсткий мiнiстерський контроль (бюрократизацiя мети та змiсту освiти, насадження консервативних принципiв органiзацiї навчального процесу, неоптимальність навчальних планiв) у зв’язку з посиленням громадсько-педагогiчного руху після революційних подій 1905 р. поступово змiнюються тенденцiями конструктивного характеру: стабілізацією загальнопедагогічної підготовки в навчально-виховному процесі закладів вищої освіти, наближенням до оптимального поєднання педагогічної теорії і шкільної практики, соціальною орієнтацією у формуванні особистості вчителя. В дослідженні перші дві тенденції обгрунтовуємо як сутнісно-визначальні, останню вважаємо актуально-розвивальною. Створюються концепцiї,