Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

1920-1924 рр. – в умовах непу освітня політика, а отже, і загальнопедагогічна підготовка вчителя визначались “Декларацією про соціальне виховання дітей” (1920 р.). Спрямованість інститутів народної освіти та вищих трирічних педагогічних курсів на підготовку соціального вихователя знайшла відображення у першому офіційному навчальному плані факультетів соціального виховання ІНО (1921 р.). Викладачами педвузів (С. А. Ананьїним, М. Ф. Даденковим, О. Ф. Музиченком, В. П. Родніковим, Я. Ф. Чепігою й іншими) починає активно розроблятися зміст теоретичного компонента загальнопедагогічної підготовки, зокрема навчальні курси: “Радянська освітня політика”, “Принципи і форми соціального виховання в світлі сучасної педагогіки”, “Педологія”, “Історія педагогічних течій”, “Трудовий принцип і метод”, “Експериментальна педагогіка”, “Дитячий рух”, “Охорона дитинства”. Це сприяло гуманістичному спрямуванню дисциплін педагогічного циклу, розвиткові соціально-перетворюючого та раціоналістичного напрямів загальнопедагогічної підготовки вчителя. Особливістю даного етапу стало посилення уваги до вивчення “Сучасних педагогічних течій” і водночас її послаблення до курсу “Історія педагогіки”. Поряд з тим, що продовжували розвиватись ідеї українізації, для цього етапу стало характерним звернення до прогресивної зарубіжної педагогічної думки, європеїзації змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя, органічне впровадження ідей планетарності (читаються курси: “Зарубіжні педагогічні течії”, “Сучасні течії в західноєвропейській педагогіці”, “Установи для дітей на Заході і в нас”). Із 1923 р. (на основі рішень Другої Всеукраїнської педагогічної конференції) проведення загальнопедагогічної підготовки зосереджується на кількох кафедрах: педології, соціального виховання, дитячого руху, мистецтвознавства та інших. У 1923/24 н. р. у закладах вищої освіти України було визначено три основні види практик: 1) праця в соціально-виховних установах: школі, дитячому будинку, на дитмайданчику, з цією метою започатковуються базові та експериментальні освітні установи; 2) вивчення краєзнавства та виробництва району, де знаходився заклад вищої педагогічної освіти; 3) робота серед місцевого населення: у профспілках, лікнепах, сільбудах тощо. Плани і програми окремих видів практик розробляються вузами автономно. У практичній загальнопедагогічній підготовці реалізується принцип політехнізму, що стало стимулом розвитку політехнічного напряму змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя. Зароджується її мистецько-педагогічне спрямування через діяльність студій драматизації, дикції, образотворчого мистецтва, які надалі слугували підгрунтям для оволодіння студентами педагогічною технікою та прикладними вміннями. Починає формуватися система педагогічної перепідготовки вчителів. Отже, виявляються визначені нами структурно-організаційні тенденції: до переважаючого розвитку практичної загальнопедагогічної підготовки, створення соціопедагогічних комплексів. Розвивається сутнісно-визначальна тенденція – досягнення взаємозумовленості та єдності педагогічної теорії і шкільної практики. 

1924-1928 рр. ― νа початку періоду “соціалістичної індустріалізації” та “курсу на колективізацію сільського господарства” основою системи виховання проголошувалась педагогіка колективу (формування колективу для виховання особистості), а отже, відбувався подальший інтенсивний розвиток соціально перетворюючих і раціоналістичних ідей у загальнопедагогічній підготовці вчителя. Її гуманізації в цей період сприяло розроблення педагогіки особистості. Відповідно до рішень Третьої Всеукраїнської конференції з педагогічної освіти (1924 р.), теоретичні дисципліни в навчальному плані педвузів розподілилися за трьома основними циклами: природничим, педагогічним та соціально-економічним. Кожен із циклів спрямовувався на досягнення єдності теорії і практики. Офіційний план для вищих трирічних педагогічних курсів передбачав: 1) досягнення взаємозумовленості теоретичної і практичної загальнопедагогічної підготовки; 2) зв’язок із виробництвом; 3) суспільно-політичну діяльність студента. Що стосується теоретичного компонента структури загальнопедагогічної підготовки, то основні зусилля спрямовувалися на створення єдиного курсу педагогіки. Це на кінець даного етапу привело до інтеграції трьох його складових: “Дидактики”, “Теорії виховання” і “Школознавства”. Так проявилася тенденція систематизації та уніфікації навчальних планів і програм (їх раціоналізації), підтверджена в резолюції ЦК КП (б) У від 30 серпня 1928 р. “Стан вузів України”. Порівняно з попереднім етапом підсилюється статус курсу “Історія педагогіки”. Водночас саме цей період став початком репресивних заходів проти “Педології” як науки і навчальної дисципліни, що значно збіднило й обмежило розвиток гуманістичного напряму змісту загальнопедагогічної підготовки. Зміцнення зв’язку політехнічного та соціально перетворюючого спрямувань у формуванні майбутніх учителів відобразилося у значному впливі виробничої практики на педагогічну, їх орієнтації на соціально-економічні перетворення. Це, в свою чергу, сприяло розвиткові тенденції до досягнення єдності педагогічної теорії і шкільної практики в структурі загальнопедагогічної підготовки, фундаментальності та мобільності знань. 

Діяльність студій, гуртків, педагогічних кабінетів активізує подальший розвиток мистецько-педагогічного напряму в змісті загальнопедагогічної підготовки, що був характерним для попереднього етапу. З кінця 20-х років починає створюватися система неперервної виробничо-педагогічної практики, а отже, відбувається активне становлення практичного компонента загальнопедагогічної підготовки вчителя, подальшого зростання отримує тенденція його превалювання. В цей період зароджується допрофесійна підготовка вчителів та продовжує формуватися система післядипломної освіти, що надає загальнопедагогічній освіті завершеності й цілісності. 

Таким чином, на кінець сьомого етапу досліджуваного періоду загальнопедагогічна підготовка складалась із двох основних блоків: теоретичного і практичного. До теоретичної загальнопедагогічної підготовки ввійшли: педагогіка, історія педагогіки, педологія, дитячий рух, соціальна педагогіка, педагогіка особистості, педагогіка колективу, експериментальна педагогіка, особливості психічного і фізіологічного розвитку дитини, методики окремих предметів, тонічне, образотворче мистецтво, драматизація, дикція, художнє виховання тощо в єдності з практичною загальнопедагогічною підготовкою, яка на той час була представлена: педагогічною, громадсько-педагогічною, політехнічною, виробничо-педагогічною (аграрно- та індустріально-педагогічною), педолого-експериментальною, суспільно-політичною та методичною практикою. Загальнопедагогічна підготовка об’єднувала теоретичний і практичний напрями. Її сутність полягала в досягненні єдності педагогічної теорії й практики, науковості та культуровідповідності, фундаментальності і мобільності знань. 

Ретроспективний логіко-системний аналіз архівних документів і матеріалів дав змогу в період 1920-1928 рр. абстрагувати шість