Збереження гомеостазису суспільства в умовах системних трансформацій: силовий аспект (теоретико-методологічний аналіз)

Виходячи з аналізу феноменів “дух”, “свідомість”, “духовне”, “духовність”, з’ясовано, що духовний фактор, духовні сили людей (військовослужбовців) можна розглядати як вираження їхніх думок і почуттів, бажань і прагнень, готовності долати труднощі, наражати своє життя на небезпеку для досягнення поставлених цілей як у мирний час, так і в ході війни. У духовному факторі виявляється ступінь розуміння і характер ставлення людей до поставлених завдань. Іншими словами, духовний фактор будь-яких спільнот, груп людей є певним проявом їхньої свідомості, що відбиває готовність та здатність індивідів вирішувати певні соціальні, політичні, економічні, воєнні, оборонні та інші завдання. Визначено, що духовний фактор як прояв суспільної свідомості має досить складний зміст і структуру. У дисертації визначено та розкрито дві складові духовного фактора: раціонально-ідеологічну та суспільно-психологічну. Разом з тим, пропонується доповнити структуру духовного фактора новими інваріантами життя сучасного суспільства, зокрема аналізом архетипів, що є “ментальними матрицями”, проформами, які фіксують і відтворюють стереотипи групового досвіду, включаючи типові суспільні рефлексії. Специфічний характер цих рефлексій залежить насамперед від способу світорозуміння і світосприймання, характерного для того чи іншого соціуму, тобто від властивого йому менталітету.

Виходячи з аналізу проблеми архетипів як складових духовного фактора, робиться висновок, що урахування їх є неодмінною умовою ефективності державної діяльності, спрямованої на силове забезпечення гомеостазису суспільства.

У п’ятому підрозділі “Військовий фактор як складова силового виміру забезпечення гомеостазису” доведено, що воєнна могутність держави як системоутворююча основа силового забезпечення гомеостазису безпосередньо втілюється у власне військовому факторі, що є інтегральним показником усіх інших факторів детермінації державної діяльності. Наголошується, що військовий фактор не є одним із додаткових складових сукупних можливостей держави в силовому забезпеченні гомеостазису суспільства, а є похідним від них та може бути охарактеризований двома показниками: кількістю сил та засобів, які держава залучає до військової сфери з усіх своїх можливостей, зі свого сукупного потенціалу, і кількістю сил та засобів, які держава спроможна додатково залучити до військової сфери при максимальному використанні всіх своїх можливостей.

Визначено, що головним носієм військового фактора є армія (збройні сили), що виступає головним знаряддям у системі воєнної могутності будь-якої держави. Доведено, що військовий фактор втілює в собі спроможність держави утримувати та удосконалювати армію, підвищувати її бойову могутність і забезпечувати всім необхідним у мирний та воєнний час. Проявляється військовий фактор у бойовій могутності армії, що відбиває її реальні можливості у мирний та воєнний час. Крім того, до змісту військового фактора слід додати військово-мобілізаційні ресурси держави, що можуть бути безпосередньо використані з метою зміцнення бойової могутності армії. Бойова могутність збройних сил діалектично пов’язана не лише з національними факторами, але й залежить від певних зовнішніх чинників.

У дисертації визначено та розкрито основні змістовні елементи армії та форми її бойового використання. Основними змістовними елементами армії є, по-перше, зброя і бойова техніка – технічна оснащеність армії і, по-друге, люди, військовослужбовці, їхні моральні, духовні якості – бойовий дух. 

У контексті законів збройної боротьби розкрито феномен бойової могутності, бойової готовності армії, визначено особливості сучасної професіоналізації армії. 

У шостому підрозділі “Вплив геоцивілізаційного фактора на підтримання суттєво важливих параметрів соціальної системи у допустимих межах” на основі логіко-історичного підходу проаналізовано значення географічного фактора у плануванні ймовірних воєнних дій та мобілізаційних заходів, завчасного створення необхідної оборонної інфраструктури, накопичення певних матеріальних та людських ресурсів. Доведено, що воєнна могутність сучасної держави одним із джерел свого формування та розвитку об’єктивно має суттєвий фактор – геополітичний – істотний або вирішальний вплив геополітичного простору (суша, вода, атмосфера, космос, біосфера та соціосфера) та геополітичної ситуації на формування та реалізацію національних або світових інтересів. Разом з тим, в дисертації обґрунтовується думка, що геополітичну проблему в цілому слід розглядати крізь призму взаємодії локальних цивілізацій в умовах глобалізації.

На основі аналізу розвитку світових локальних цивілізацій, співвідношення воєнної сили локальних цивілізацій на початку ХХІ століття, розвитку сценаріїв міжцивілізаційних війн робиться висновок, що особливого значення для підтримання суттєво важливих параметрів соціальної системи в допустимих межах набуває геоцивілізаційний фактор як спроможність держави використати своє геополітичне і, навіть ширше, цивілізаційне становище в інтересах протидії зовнішнім викликам суспільству в ході системних трансформацій. 

У четвертому розділі “Генеза можливостей держави в силовому забезпеченні гомеостазису сучасної України” досліджено особливості війн ХХІ століття як головну детермінанту державної діяльності в силовому забезпеченні гомеостазису суспільства, визначено діалектику можливості та дійсності сучасної України у силовому забезпеченні гомеостазису, розкрито сутність механізму такого забезпечення.

У першому підрозділі “Особливості війн XXI століття як головна детермінанта державної діяльності в силовому забезпеченні гомеостазису” доведено, що у світі зберігається низка факторів, пов’язаних із суперечностями розвитку суспільств, що створюють потенційну небезпеку, реальну загрозу і залишаються джерелом розв’язання та ескалації війн і збройних конфліктів на планеті, спостерігається наявна тенденція прихильності деяких країн до вирішення конфліктних ситуацій винятково силовими методами. На основі аналізу декількох поколінь війн, що визначаються рівнем науково-технічного прогресу, безконтактні війни віднесено до війн шостого покоління, які кардинально відрізняються від попередніх тим, що вся могутність супротивника функціонально спрямовується лише на безумовну поразку об’єктів економіки шляхом одночасного нанесення наймогутніших інформаційних ударів і масованих ударів непілотованої високоточної зброї різного базування. Виходячи з цього, обґрунтовується, що