Збереження гомеостазису суспільства в умовах системних трансформацій: силовий аспект (теоретико-методологічний аналіз)

У період домінування середньовічного християнського світогляду воєнна сила пов’язувалась з розумінням справедливої та несправедливої війни. На думку Фоми Аквінського, оборонна війна завжди справедлива, вона тотожна законному захисту. Щоб бути справедливою, будь-яка наступальна війна має відповідати трьом таким вимогам. По-перше, війна має бути оголошена законною владою, над якою немає іншої влади (Папа римський, імператор і незалежний князь). По-друге, війна вважається законною, якщо має за мету покарання винних. По-третє, справедливими є війни, що ведуться в інтересах усього суспільства. 

В епоху Відродження та Нового часу така точка зору трансформувалася у визнання взаємозалежності воєнної організації, соціальної та політичної сфери держави (Н. Макіавеллі). У цілому доіндустріальна епоха характеризувалася подальшим закріпленням логіки воєнно-силового мислення у внутрішньодержавних та міждержавних стосунках, стійкою тенденцією зростання чисельності армії і випереджальним збільшенням числа бойових втрат. 

Наукові обґрунтування воєнно-силового державного мислення містяться у творчості Т. Гоббса, І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля. Гегелівська філософія історії містила положення про війну та воєнну силу як рушійну силу соціального розвитку (особливо в історичному процесі), як засіб вирішення міждержавних суперечок, як соціальне явище, передбачене міжнародним і міждержавним правом тощо.

У дисертації наголошується, що особливе місце в обґрунтуванні поглядів на воєнну силу належить відомому військовому теоретику ХІХ століття К. Клаузевіцю, на думку якого опір супротивника є результатом двох взаємозалежних факторів: розміру засобів, які він має (могутності), та волі до перемоги. Війна у розумінні теоретика – це зіткнення сил, що діють вільно, а не за законом. Коли ці дії досягають крайнощів, війна перетворюється на абсолютну, тобто сягає абсолютного насильства, що призводить до тотальної руйнації.

ХХ століття характеризується новими філософськими підходами до осмислення воєнної сили. Воєнна сила стала пов’язуватися з наявністю могутньої, а згодом і ядерної зброї (Р. Офітс, К. Кнорр та ін.). 

Аналіз свідчить, що в історії людства воєнна сила держави мислилася як засіб вирішення взаємних суперечностей на власну користь. Це явище об’єктивувалося у вигляді загрози війни, вторгнення, провокації, нападу, агресії, нанесенні ударів тощо. До практичних завдань реалізації воєнної сили належали захоплення ініціативи і досягнення воєнно-політичної переваги над супротивною стороною, зазіхання на суверенітет, територіальну цілісність; дестабілізація внутрішньої обстановки, примус до зміни політичного курсу або економічної політики. Одночасно воєнна сила набувала суттєвого значення в ефективній протидії або в практичній реалізації зазначених проблем.

Підкреслюється, що постійна загроза застосування воєнної сили, розуміння війни як моменту історії і способу вирішення різноманітних епохальних, міждержавних суперечностей примушували державу, незалежно від її внутрішнього устрою, до створення певної опори з метою ефективного впровадження в життя своєї політики, захисту власних інтересів у міждержавних стосунках або завоювання інших територій, забезпечення її безпеки від зовнішніх та внутрішніх ворогів. Створювалася така опора, що пізніше одержала назву воєнної могутності, шляхом відокремлення певної кількості сил та засобів із власних ресурсів держави. При цьому простежується тісний зв’язок матеріальних засобів воєнної могутності з соціально-економічним устроєм держави, її фінансовими, промисловими, науково-технічними можливостями. 

У другому підрозділі “Воєнна могутність держави як ключова детермінанта силового забезпечення гомеостазису суспільства” здійснено визначення та уточнення категоріального апарату досліджень у сфері воєнної могутності та воєнної сили. Для уточнення сутності феномену “воєнна могутність” проаналізовано різні концепції цього явища, здійснено розгорнутий аналіз складових цього феномену. 

У дисертації доведено, що механістично-спрощена парадигма аналізу діяльності держави в її силових проявах обумовлювала розвиток однолінійного варіанта усвідомлення змісту воєнної сили і, відповідно, планування перспектив подальшої еволюції воєнної могутності держави. До 80-х рр. ХХ ст. в світовій військовій науці воєнну могутність конкретної країни традиційно трактували як сукупність усіх матеріальних і духовних сил держави (класу, коаліції держав) та її здатності мобілізувати ці сили для досягнення мети війни або вирішення інших завдань. На такій методологічній основі розуміння сутності воєнної могутності відбувалося накопичення ідей, які визначали стратегічні орієнтири розвитку більшості армій світу. Суттєвим моментом наукових надбань стало використання апробованої в усіх промислово розвинених країнах методики однолінійного визначення кількісно-якісних параметрів військового будівництва, що визначало спрощені підходи до формування воєнної могутності держави.

Наголошується, що вироблення нових механізмів людської взаємодії, нових форм визначення і досягнення цільових систем, а також нових способів забезпечення цілісності, стійкості постіндустріального суспільства призвели до формування нових підходів у розумінні воєнної могутності держави. Воєнна могутність держави (коаліції держав) стала розумітися як сукупність матеріальних і духовних можливостей суспільства, що використовуються з метою досягнення певних військово-політичних цілей як на міжнародній арені, так і в умовах окремих країн: для підготовки війни і її ведення, з метою агресії або її відбиття, в інтересах запобігання війні, забезпечення безпеки – глобальної, регіональної, національної.

Аналіз різних підходів до сутності та змісту воєнної могутності держави дозволяє структурувати її на основі багатолінійного і багаторівневого аналізу, який значно поглиблює можливості об’єктивного усвідомлення процесу силового забезпечення гомеостазису суспільства. Визначається, що в контексті досліджуваної проблеми воєнна могутність має розглядатися на чотирьох рівнях, на кожному з яких групи потенціалів, факторів можуть бути об’єднані загальними ознаками і підставами. При цьому воєнна могутність держави виступає як сукупність усіх потенціалів, факторів, що “працюють” на забезпечення гомеостазису суспільного життя.

Констатується, що