Життя та діяльність Валентина Отамановського

Проголошення Української Народної Республіки В.Д.Отамановський сприймав як важливий крок, однак був засмучений відсутністю статусу її суверенності. Подальші його дії були зорієнтовані на те, щоб змінити таке положення УНР. Тому в грудні 1917 р. на Всеукраїнському з’їзді самостійницьких груп і течій разом з іншими «братчиками» став членом Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), яка виступала за незалежність України.

Ще одним прикладом його активної громадської позиції була участь 29 січня 1918 р. у складі студентського куреня у бої з більшовицькими частинами під залізничною станцією Крути. За спогадами командира українських сил під Крутами сотника Аверкія Гончаренка В.Отамановський був його зв’язковим. «Атамановський був дуже відважний, - згадував А. Гончаренко, - і що було в нім найбільш цінне – це завжди прекрасний гумор. І в цю вирішальну хвилину (йдеться про сутичку під Крутами ) він почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями… Та не було часу… Атамановського відрядив я ще завидна до Студентської сотні з наказом про відступ на вказане їм місце». Наказ було бездоганно виконано, і студентська сотня перша вийшла із бою. Проте вини В.Отамановського в тому, що під час відступу одна чота напоролася на більшовиків і булла жорстоко знищена, немає. Він тільки своєчасно доставив наказ командира [8, с. 667].

Після взяття Києва більшовиками Отамановський відходив із Центральною Радою на Волинь і повернувся разом з нею до Києва, де знову почав працювати у видавництві «Вернигора». Гетьманський переворот засмутив В.Д. Отамановського, який на той час вже сформувався як соціаліст. За його спогадами, прикро було спостерігати рецидиви царизму, офіцерів у погонах, чорносотенний курс гетьманського уряду та постійні зносини його зі сконцентрованими на Дону білогвардійцями [17, с. 14].

Ще до перевороту, в квітні 1918 р., «братчики» подбали про створення військового товариства, оформленого як клуб старшин «Батьківщина», який гуртував старшин і проводив серед них культурно-освітню та політичну роботу. Активну участь у діяльності цієї організації брав і сам В.Д.Отамановський.

Зазначимо, що видавництво перейшло на друкування переважно шкільних підручників, оскільки не хотіло підтримувати гетьмана. Але через брак  паперу роботу довелося перенести за кордон. В.Д.Отамановський вирушає в цій справі до Відня. Сподвигло на це ще й події в Києві: розпочались гоніння на членів Центральної Ради та симпатиків УНР. За кордоном він також продовжує й юридичні студії у Віденському університеті [8, с. 668;]. Слід зазначити, що навчання у відні він так і не закінчив, але щодо вищої освіти, то у 1917 р. закінчив юридичний факультет Київського університету.

У Відні В. Отамановський політичною діяльністю не займався, хоча продовжував вороже ставитися до більшовиків. Однак від кінця 1919 р. під впливом В. Винниченка В. Отамановський поступово переосмислює революційні події та схиляється до співпраці з радянською владою. На це вплинула й тяжка хвороба батька, який залишався у Києві. Так, у червні 1920 р. Валентин Дмитрович повертається на Україну [1, с. 142]. 

Приїхавши у червні 1920 р. до Києва, В.Д. Отамановський застав свою родину (68-літнього батька, матір та 16–17-річну сестру) в розпачі, оскільки батька паралізувало під час ув’язнення в денікінській контррозвідці, а єдиним засобом до існування був обмін речей у селах, куди доводилося пішки долати по 20–30 км.. Порадившись, сім’я вирішила їхати до Вінниці, тому що, з одного боку, там батько міг отримати необхідну медичну допомогу, а з іншого боку, з’явилася перспектива для В. Отамановського влаштуватися у Подільській філії сільськогосподарського кооперативного союзу «Централ» [14].

Намагаючись як найшвидше знайти роботу, В. Отамановський у липні 1920 р. отримує бажане призначення. Саме в той час у Вінниці, за наполяганням С.О. Єфремова та інших діячів науки та культури, розпочалася робота над створенням Центральної подільської книгозбірні (в результаті націоналізації бібліотек із розгромлених більшовиками поміщицьких маєтків).

У своїй «Автобіографії ув’язненого Валентина Отамановського» Валентин Дмитрович так пише про захопленість бібліотечною справою: «Вже в 1920 р., взявши участь у створенні з націоналізованих поміщицьких бібліотек Центрально-наукової Книгозбірні для Поділля, я, в порозумінні з місцевими органами влади, намагався зробити її одночасно й базою для розгортання дослідно-краєзнавчої праці. Для цього, на клопотання Подільського Губревкому, цю бібліотеку зроблено філією Всенародної Бібліотеки України й основним завданням її поставлено – зібрати всю літературу про Поділля, всіма мовами» [17, с. 16]

Упродовж 1925-1929 рр.. В.Д. Отамановський очолював науково-координаційну діяльність Кабінету. Першочерговим його завданням було об’єднання зусиль як професійних вчених, так і аматорів краєзнавців у всебічному вивченні краю.

У цей час, він також трудився і над здобуття наукового ступеня. В означеному періоді життя успішно просувалася робота над дисертацією. Так, у 1928 р. Укрнаука НКО наддала Отамановському чотиримісячну оплачувану відпустку для роботи в Києві для її завершення [14, с. 26]. Але вже було відчуття,