Життя та діяльність Валентина Отамановського

26 серпня 1929 р. у Вінниці вченого було заарештовано разом з братом Михайлом. Під час обшуку на квартирі Валентина Дмитровича в його будинку оперативні працівники вилучили листування краєзнавця та два примірники журналу «Нові шляхи», що видавався у Львові професором Крушельницьким (пізніше вони фігурували як речові докази зв’язків із закордоном) [5]. Наступного ж дня у Києві була підписана постанова про затримання В.Д. Отамановського під вартою. Одночасно з арештом вченого розформовується і припиняє діяльність створений ним «Кабінет виучування Поділля». 

Спочатку йому не висували жодних обвинувачень, а згодом він був долучений як обвинувачений до сумнозвісної справи «СВУ». По цій справі Валентин Дмитрович проходив як Атамановський. Суть звинувачення полягала в тому, що він: а) був членом «СВУ»; б) за дорученням керівного центру «СВУ» організував і керував Вінницькою філією цієї організації [20, с. 247].

Уваги заслуговує той факт, що доказів «злочинної» діяльності Атамановського у Вінниці не було, і бути їх не могло. Тому слідчі пішли іншим шляхом – вишукували докази його «націоналістичних» настроїв: участь у студентському культурологічному гуртку і в роботі видавництва «Вернигора», контакти із західноукраїнськими вченими й діячами культури, активна позиція в питаннях «українізації», спроба впорядкування могил галицьких солдатів-русинів, участь у святкуванні ювілею М.С. Грушевського тощо.

З початком допитів В.Д. Отамановський категорично заперечував свою причетність до будь-якої контрреволюційної діяльності, зокрема й до організації «СВУ», доводив своє лояльне ставлення до радянської влади. Це зафіксовано в усіх протоколах допитів: у графі «Служба в антисоветских армиях и учреждениях и организациях (добровольно или по мобилизации)» він зазначав категоричнее «Нет». В.Д.Отамановський намагався переконати, що стоїть «на радянській платформі», а про «СВУ» він вперше почув у ході слідства від співробітників ОДПУ. Незабаром після арешту він пише «Автобіографію ув’язненого Валентина Отамановського» [17, с. 13-20].

Внаслідок слідства 12 листопада 1929 р. В.Д. Отамановському було виголошено постанову про притягнення його до відповідальності як обвинуваченого. Протизаконні методи попереднього слідства таки змусили обвинувачених, зокрема й В.Д. Отамановського, визнати свою вину. Щоправда, визнання вини було частковим: обвинувачений визнав себе за пересічного члена «СВУ» (наголошуючи на тому, що останнім часом припинив будь-яку діяльність у спілці), а від визнання своєї керівної ролі у Вінницькому осередку партії геть відмовився. Зідно з протоколом допиту від 4 січня 1930 р. В.Д Отамановський дає показання, у яких зізнається у вині, а 10 січня пише «Моє каяття», в якому визнає свою причетність до «СВУ» і провину перед радянською владою [4, арк. 65-66]..

Особливої уваги заслуговує книга «Моє каяття» В.Д. Отамановського, яка являє собою новий варіант його автобіографії, виправлений ДПУ з метою показати стійкий «націоналістичний» світогляд вченого та його участь в антирадянських рухах. Так, зокрема, в ній з’являються «зізнання» в агітаційно пропагандистській роботі у військових частинах Центральної Ради в Києві та у збройній обороні Києва від радянських військ разом зі студентською молоддю під Крутами на початку 1918 р.; йдеться про «націоналістичні хитання» після завершення громадянської війни та під час роботи у Вінницькій філії ВУАН і перехід на «платформу УНР» під впливом С.О. Єфремова. Та попри це, вона показує читачеві, що Валентин Дмитрович залишився вірний своїм уявленням про людську честь і гідність. Адже окрім прізвища Єфремова, він не назвав жодного імені, зазначаючи: «…структура, особовий склад «СВУ» були мені невідомі», «не ясною була і тактика «СВУ». А якою відкритою іронією над організаторами фарсу сповнені такі рядки «каяття» Отамановського: «Мої націоналістичні хитання були інколи непомітні навіть для мене самого, і я щиро вважав себе за людину радянської орієнтації» [14, с. 24].

Важливим був постскриптум так званого «зізнання», у якому вчений по суті залишив ключ до розуміння самої його появи: «Я пишу оце під час хворости, під час гострого нападу коліту, й тому виклад мабуть не всюди добрий. Я не зробив оцього зізнання давніше не зі страху перед органами радянської влади та судовими органами, але виключно тому, що вважав себе зв’язаним словом честі, даним академіку Єфремову. Я не один раз поривався зробити це зізнання й полегшити переведення слідства; були моменти, коли я йшов навіть для цього з власної ініціативи до слідчого, але в дорозі роздумував це зробити, не будучи в стані зламати своє слово. Зізнання академіка Єфремова звільнило мене від цієї обіцянки, і я вважав за можливе відтоді оповісти все, без ніяких затаювань. Я знаю, що моє замовчування є також акт кари гідний, але такою вже є моя психічна структура, зламати яку я не мав сили. В. Отамановський» [14, с. 29]. Одним з провідних мотивів для каяття стала загроза родичам Валентина Дмитровича. 

Зазначимо, що обвинувальний висновок було побудовано на неконкретних і суперечливих показах інших обвинувачених (насамперед С.О. Єфремова) і власному визнанні вини В. Отамановським. Показовий процес над сорока п’ятьма керівниками і головними діячами так званої «СВУ» відкрився в оперному театрі Харкова 9 березня 1930 р. На наш погляд, долучення В.Д. Отамановського до