Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

бути позитивними і негативними, мати більшу чи меншу інтенсивність. Кохання в казках є великим, глибоким і справжнім почуттям. Любов у казках пов’язується зі смертю, тобто вона асоціюється з неминучістю, невідворотністю смерті, вона є такою ж глибокою, вічною, непорушною, як смерть. Негативні емоції також відзначаються своїми відтінками та інтенсивністю, це страх, лють, відраза, смуток. Вони супроводжуються слізьми – частіше від горя, рідше – від великої радості. Сльози в казках є нормальним виявом емоцій, як і сміх. Для казки загалом характерна швидка реакція героїв на події, різні стани можуть швидко виникати і так само швидко перетворюватися на слова чи вчинки. Почуття, переживання у казці є сильними та щирими, людина загалом відкрито виражає свої емоції, що з психологічної точки зору є правильним і здоровим, адже емоція, яка повно проживається, не лишає негативних наслідків для організму. Що ж до сучасної людини, то вона стала дуже складною, заплуталася у своїх відчуттях, часто приховує їх, не показуючи іншим, навіть бореться з ними, й тому стає амбівалентною – одночасно любить і ненавидить, в ній можуть уживатися суперечливі потяги. Прояви її тіла, розуму та душі не є збалансованими, порушується цілісність людини, її гармонія з довкіллям.

У підрозділі 3. 2. – «Оповідач як один з антропоцентрів комунікативної ланки» в центрі уваги інший важливий антропоцентр казки – казкар чи оповідач.

У параграфі 3. 2. 1. – «Комунікативні стратегії казкаря та питання виконавства» йдеться про комунікативний, прагматичний підхід до аналізу художнього твору, характерною вимогою якого є забезпечення одночасного процесу естетичного кодування і декодування. Однією з показових ознак усної народної творчості у цьому сенсі є загалом збереження одномоментності (синхронності) процесу виконання і сприйняття. Найприкметнішою властивістю класичної оповіді та слухання казки є те, що аудиторія проживає казку разом з казкарем, сприймає й насолоджується нею. Виконання та слухання казки робить єдиним колективом оповідача та слухачів. Мистецтво казкаря особливе, це не механічне заучування казок та їх частин, а певна творча побудова сюжету з окремих блоків, що є своєрідними будівельними камінчиками. Його вміння реалізується саме в час виконання казки, йому властива спонтанність і мистецьке чуття, про що зазначають дослідники (А. Лорд, А. Ковач, О. Бріцина, С. Неклюдов). Хоча в традиційному суспільстві багато людей знали казки, казкарями ставали лише ті, хто мав особливі здібності до цього. Добрі казкарі дуже поціновувалися. Казки розказували на досвідках, вечорницях, при млині, на випасі худоби, прядках, інших жіночих роботах, під час солдатської служби, на лісоповалах.

У параграфі 3. 2. 2. – «Творчі портрети казкарів краю» розглянуто особистості казкарів краю, який завжди славився талановитими оповідачами. Дослідники значну увагу приділяли особі казкаря, їх цікавило, які чинники впливають на формування репертуару того чи іншого майстра, як відбиваються в оповіді окремі факти їхньої біографії, хто складає його оточення, які джерела його творчості, де і від кого він навчався майстерності, стилетворчості, як взаємодіє із слухачами тощо. Про це писали В. Гнатюк, П. Куліш, М. Азадовський, В. Пропп, Дь. Ортутаї, А. Ковач, Ю. Раффаї та ін. Так, Дюла Ортутаї, Петро Лінтур загалом поділяли оповідачів за манерою точнішого чи вільнішого слідування традиції: одні з них тяжіють до точного відтворення традиційного матеріалу, незмінності його передачі; інші вибирають більш вільний, незалежний спосіб виконання, мають більшу схильність до заміни мотивів, навіть введення нових. Ці оповідачі є творчими особистостями, мають поетичний талант. Згідно з іншим поділом, Лінтур виокремлював епіків (Галиця, Калин, Королович), сатириків (Феєр, Гебрян, Лазар), філософів (Гендера, Ільтьо). Угорський дослідник І. Шандор, у свою чергу, за способом виконання визначив такі типи: акустично-стильовий, візуальний та «моторичний». На численних прикладах охарактеризовано оповідачів з різних теренів краю, їх манеру виконання, особливості стилю, взаємодію з аудиторією і т. п. Це, приміром, казкарі Дьордій Скаженюк, Михайло Шопляк-Козак, Доня Юрчак, Ганна Васько, Юрко Соколовський та багато інших. Є приклади й угорськомовних оповідачів (Янош Фуріц, Анна Палюк, Гадар Даніелне), а також таких, що знали дві та більше мов.

У параграфі 3. 2. 3. – «Автор-функція в тексті казки» на конкретних прикладах розкрито роль казкаря у формуванні казкового тeксту. Основним у комунікативній ланці донесення до слухачів вироблених століттями моральних правил та законів є оповідач або казкар, який виконує дидактичну, спрямовуючу, регулюючу та ін. функції в казці – це так звана автор-функція (термін М. Бахтіна). Тут насамперед виявляється його внутрішній світ, думки, знання, потреби та бажання, пріоритети та установки, почуття й емоції. У створенні синхронного кодування – декодування народної казки вирішальну роль відіграють засоби естетики тотожності, які забезпечують те, що в кожному окремому творі з’являється бажане, очікуване, навіть знайоме. Крім елементів естетики тотожності, угорські вчені (І. Бано) виокремлюють у казці й елементи естетики несподіваного, важливі для того, щоб зробити окремі казки більш яскравими, цікавими, оригінальними. Своєрідна – з переважанням естетики тотожності – пропорція обох елементів є одним з найважливіших естетичних покажчиків міри цінності народної казки. Ставлення казкаря до сюжету та персонажів знаходить різне вираження у різних частинах тексту. У зв’язку з цим виникає питання про двоплановість суб’єктної організації казки. З одного боку, автор-оповідач присутній у зачині, кінцівці та коментарях, існує у часовому вимірі теперішнього, тобто в одному