Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

часі з читачем, що сприймає оповідь. З іншого боку, основну частину казки організовано за законами безособового існування, а значить, вона належить до далекого минулого. Двопланова суб’єктна організація оповіді дає можливість оповідачеві розповісти про казкові події, не наголошуючи на їхній достовірності, відносячи їх до невизначеного минулого і коментуючи їх з теперішнього, з позиції сучасника читача. Відтак засобами локації слова, його віднесення до персонажів та тексту оповідача створюється часопросторова організація твору. Наявність оповідача виявляється передусім в ініціальних, фінальних та ін. формулах, які є важливими стилістичними елементами поетичної будови казки і суттєвими елементами її структурно-композиційної побудови. На численних прикладах розглянуто мовно-функціональні та смислові особливості традиційних казкових формул, їх антропоцентричний характер. Результатом лінгвокреативної діяльності казкаря є інтеграція традиційних елементів казки та авторських нововведень. Водночас актуалізація тексту має йти в руслі традиції, не порушуючи його цілісності, адже кінцевою метою двопланової діалогічної суб’єктної організації дискурсу казки є забезпечення сталого читацького інтересу до оповіді й адекватного розуміння казкової фантастики. До таких модифікацій належить розширення оповідачем традиційного елементу, введення елементів та реалій сучасної йому дійсності, заміна казкових предметів і т. п. Такими є й певні звуконаслідування, пісенні вставки, незвичні порівняння, малі синтетичні форми і т. д. До індивідуальних прийомів казкаря належить і гумор, як неодмінний атрибут казки, який казкарі як стилістичний засіб використовують у зображенні різних негативних явищ і персонажів.

Четвертий розділ – «Картина світу народної казки» логічно продовжує те, що вже мовилося про атрибути та вчинкові мотиви казкових персонажів. Тут ці характеристики особистостей постають у відособленні від їхніх носіїв як елементи картини світу. До роботи згідно з розробками лінгвокультурології вводиться поняття концептуалізації світу як особливої його категоризації. Таким чином, розкрито поняття «картина світу» та його походження, його розуміння різними вченими, а також його модифікації – модель світу, мовно-фольклорну картину світу.

У підрозділі 4. 1. – «Концептуальність та бінарність картини світу» йдеться про її реалізацію в художньому тексті. Концепт тут вживається (з урахуванням та з відмінністю від використання цього терміну в когнітивних напрямках лінгвістики) як осмислений образ дійсності в свідомості людини, який має назву й ґрунтується на певних культурно обумовлених уявленнях людини про саму дійсність. Він є багатовимірним утворенням, тому єдності думок стосовно семантичних параметрів, за якими може здійснюватися його вивчення, не існує. Різні вчені наголошують на різних сторонах концепту – культурній, оцінній тощо. Основи картини світу концептуалізують моделюючі опозиції, що пов’язане з оцінністю в бутті людини. Під бінарним світоглядом загалом розуміють певну систему поглядів на світ і людину, «філософію життя», згідно з якою індивід-істота формувалася під впливом тих бінарних зв’язків, які склалися в суспільстві. Бінарність є давнім, архаїчним типом мислення та формування картини світу і, як вважають вчені, відображає діяльність найдавнішої – лімбічної системи головного мозку. Дослідники давньої культури називають різні тематичні групи опозицій (К. Леві-Строс, В. Іванов та В. Топоров, Є. Мелетинський), що відтворюють різні рівні членування буттєвого простору. Фольклорний концепт на своєму понятійному рівні збігається з загальнокультурним. Відмінності виникають на образному й аксіологічному рівнях, з ним пов’язана розгалужена мережа різноманітних асоціацій та конотацій, яких може не бути в загальнокультурного концепту, до того ж фольклорний концепт має яскраво виражену оцінну полярність, всю казку побудовано на протиставленні добра і зла, оскільки в ній репрезентовано ідеалізовану модель світу. Подальша дистрибуція опозицій відбувається за тією самою схемою.

У підрозділі 4. 2. – «Онтологічні уявлення казки» йдеться про основні сутнісні концепти людини. У параграфі 4. 2. 1. – «Фольклорні концепти „доля”, „життя”, „смерть”« розглянуто такі онтологічні поняття, як доля, щастя, смерть чи життя. Зокрема йдеться про концепт долі (опозиція доля / недоля; щастя / біда), що є одним з основоположних у наївній картині світу. Простежено походження самого слова «доля», а далі його інтерпретація в казках. Зокрема, розглянуто такі її параметри, як індивідуальна та загальнолюдська доля, її швидкоплинність та фаталізм, активний та пасивний спосіб зміни своєї долі, дорога як життєвий шлях, творення добра як кування долі. Доля буває також щаслива та лиха, зустрічаються персоніфіковані образи щастя та біди, характерна для людської свідомості дихотомія щастя / нещастя. І якщо людина не знає своєї долі, того, що може з нею трапитися на життєвому шляху, то кінець цього шляху – смерть – є визначеним для кожної людини на землі, всі без винятку мають рано чи пізно вмерти. Трактування смерті пов’язане зі сном, смутком, жалобою, чорним кольором (бінарія чорний / білий та їх символіка). Та в казках збереглися також архаїчні, дохристиянські уявлення про сталий енергетичний баланс у природі, єдність часу й простору, життя й смерті. Тому загалом казка не драматизує смерть, яка тут не є страшною і остаточною, один вид матерії не вмирає, а перетворюється на інший, казка сповнена численних метаморфоз – перетворень людини в якусь іншу істоту, предмет або явище.

Трактування часу та простору (параграф 4. 2. 2. – «Хронотоп народної казки») невідривно пов’язане з найбільш фундаментальними уявленнями людини про дійсність – з осмисленням буття як такого, сенсу життя, усієї людської діяльності. Хронотопу присвячено багато праць. Традиційна єдність зображення часу не є характерною для казки. Передусім їй властивий минулий час