Ландшафтознавство

При дослідженні вертикального (топічного) устрою ландшафту вважається, що він є територіально однорідним, але у вертикальному відношенні складається із різних пов’язаних між собою частин (гірські породи – ґрунти – рослинність тощо, або яруси фітоценозу – горизонти гнуту – верстви порід, або гази, різні розчини та тверді тіла).

Хоча такий устрій ландшафту й носить назву вертикального, та ця назва не точно відбиває його зміст. Під складовими вертикального устрою ландшафту і його вертикальних структур мають на увазі не стільки різні за своїм висотним положенням «шари» ландшафту, скільки його частини, специфічні за субстратними, фізико-хімічними та іншими характеристиками і функціями у ландшафті. Ці різні частини можуть займати у ландшафті спільний «висотний поверх» (як, наприклад, трав'яні рослини і наземні тварини), а деякі – пронизувати весь його вертикальний розріз (гази, певні рідини). Отже складові вертикального устрою ландшафту не диференційовані у ньому по вертикалі на окремі шари чи поверхи, а складно накладаються один на одного, проникають один в одного, переміщуються по вертикалі.

Тривалий час вертикальний устрій ландшафту уявлявся як склад і взаємодія його геокомпонентів, кожний з яких, за А. Ісаченком «є представником окремих часткових геосфер, з яких складається географічна оболонка» – мас земної кори, ґрунтів, рослинності, атмосферного повітря тощо. Однак із середини 1970-их років популярності набули й інші способи структуризації ландшафту на його складові. Нарешті, утвердилося положення щодо множинності вертикальних структур ландшафту: в одному й тому самому ландшафтному комплексі можна виділити кілька його різних вертикальних структур.

Згідно цього положення, основою виділення певної вертикальної структури ландшафту є зв’язки між його елементами. Вони надзвичайно різноманітні. Одні з них зумовлені потоками різних речовин і форм енергії, інші – фізико-хімічними, біохімічними взаємодіями, треті – генетико-еволюційними відношеннями між ними тощо. Ці зв’язки мають різну природу й їм властиві неоднакові закономірності, тому аналіз кожного з них пов’язаний із специфічним аспектом розгляду вертикального устрою ландшафту, тобто – приводить до виділення власної структури.

Сучасне ландшафтознавство концентрує свої зусилля на вивченні трьох основних вертикальних структур ландшафту – геокомпонентної, речовинно-фазової (геомасової) та геогоризонтної (табл. 1).

В інших науках про ландшафт виділяють і вивчають й інші його вертикальні структури. Зокрема, у ландшафтній екології поширене виділення й аналіз біоекологічної структури ландшафту – його поділ на частини за їх функціями у підтримці й розвитку органічного життя.

Починаючи від робіт В. Докучаєва та Л. Берга у російському й згодом радянському ландшафтознавстві вертикальний устрій ландшафту намагалися пояснити виключно через взаємозв’язок “компонентів природи” – геологічних порід, атмосфери, ґрунту, природних вод, рослинності тощо. Такий підхід властивий і середньоєвропейському ландшафтознавству 20-го ст., хоча в ньому він і не визнавався за єдино можливий.

Попри те, що геокомпонентний підхід у ландшафтознавстві розробляється давно, серед науковців не має узгодженого погляду ані щодо змісту геокомпонентів, ані щодо їх кількості. Наразі склалося два тлумачення геокомпонента – субстратно-агрегатне та функціональне.

Субстратно-агрегатне тлумачення геокомпонента ґрунтується на тезі В. Вернадського – «в основу сучасного точного природознавства кладеться уявлення про природне тіло». Отже, гекомпонентами (“компонентами ландшафту”) вважаються лише матеріальні тіла природного походження. Згідно з поглядами Д. Арманда і В. Сочави, геокомпонентами слід вважати матеріальні тіла природного походження, що відрізняються між собою переважаючим станом речовини, наявністю (або відсутністю) та формою органічного життя, основними механізмами утворення, положенням щодо земної поверхні та основними функціями в ландшафті.

 

Виходячи з цієї дефініції, рельєф і клімат не належать до геокомпонентів. Вони є не матеріальними тілами, а лише властивостями матеріальних тіл – земної кори (її властивості набувати певної форми) та поверхневих мас атмосфери (підтримувати певний режим своїх змін у часі). Поверхневі та ґрунтові води слід розглядати не як один геокомпонент (“води”), а два різних, оскільки вони відрізняються за своїми функціями у ландшафті, положенням щодо земної поверхні та механізмами утворення. Як самостійні за цими ознаками розглядаються й біотичні компоненти – рослинність, тваринний світ і мікроорганізми. Всі тіла, що створені людиною, але фізично містяться у ландшафті, до складу його компонентів також не входять, оскільки вони не є тілами природного походження, а внесені у ландшафт штучно.

На перший погляд, це виглядає дивно: не вважати компонентами ландшафту тіла, які фізично в ньому присутні. Однак логіка у цьому є: аналогічно тому, як голка, яку людина випадково проковтнула, не стає частиною її організму, а розглядається як чужорідне тіло в ньому, так і антропогенні елементи ландшафту (будівлі, канали, дороги тощо), хоч і знаходяться “всередині” нього, але як його компоненти не розглядаються. Вони відносяться до зовнішніх чинників ландшафту, які впливають і можуть змінити його як суто природну цілісність (див. рис. 4-а). Саме як зовнішній по відношенню до ландшафту чинник вони й вивчаються прихильниками «солнцевського» розуміння ландшафту.

Таким чином, згідно субстратно-агрегатного тлумачення геокомпонентами ландшафту вважаються тверді маси земної кори, повітряні