Ландшафтознавство

Як видно з рис. 8, в межах одного геогоризонту поширені різні види геомас, а зміна їх складу (наприклад, поява нового виду геомаси, зміна їх пропорцій тощо) свідчить про появу нового геогоризонту. Назви геогоризонтам даються за переважаючими в їх межах геомасами, наприклад – аерогоризонти, фітогоризонти, літогоризонти тощо. Якщо в геогоризонті поширені в близьких за об'ємом кілька геомас, то вони мають складну назву – аерофітогоризонти, педогідрогоризонти тощо.

Певні геогоризонти можуть бути властивими не тільки одному ландшафтному комплексу, а поширюватися у суміжні з ним, або й охоплювати великі території. На цій підставі Н. Беручашвілі пропонує розрізняти фонові геогоризонти, які зустрічаються практично в усіх ландшафтних комплексах певного регіону; інтергоризонти, які поширені в декількох суміжних ландшафтних комплексах й утворюють немов пласт, що їх поєднує у цілісність. Нарешті, локальні геогоризонти властиві тільки окремим ландшафтним комплексам.

За роллю геогоризонтів у регуляції вертикальних речовинних потоків у ландшафті, вони поділяються на геогоризонти-бар'єри – практично непроникні для потоків геомас; горизонти-провідники – легко проникні для цих потоків; геогоризонти ковзання, по поверхні яких йде інтенсивна міграція речовин (ними, наприклад, є літогоризонти водотривких порід, які спрямовують підгрунтовий стік, поверхневі педогоризони, що визначають поверхневий стік, тощо).

  

 

На відміну від ярусів рослинності, горизонтів ґрунту і літолого-стратиграфічних верст порід, число та потужність яких у певному місці незмінне протягом року а то й багатьох років, геогоризонти мінливі. Причому, змінюється не тільки їх потужність, а й склад. Наприклад, взимку щезають геогоризонти фітомаси зеленого листя, а влітку немає нівальних (снігових) геогоризонтів. Отже, вертикальна геогоризонтна структура змінюється протягом року, що дає змогу вивчати за її допомогою сезонну динаміку ландшафту.

 

Ландшафт є складно влаштованим територіальним утворенням. Його окремі місця пов'язані між собою багатьма територіальними відношеннями, завдяки чому поєднуються у різні ландшафтні територіальні структури. Традиційний для науково-географічного ландшафтознавства підхід до вивчення цього устрою ґрунтується на такій логіці. Вважається, що у ландшафті можна виділити ділянки, внутрішня територіальна структура яких не зумовлена чинниками ландшафтної природи й тому вони розглядаються як однорідні і далі неподільні територіальні частини ландшафту. Ці ділянки не існують ізольовано одна від одної, а пов'язані між собою зв'язками різної природи – горизонтальними потоками різних речовин і енергії, міграціями рослин і тварин, відношеннями генетико-еволюційної спільності тощо. Кожний із цих типів зв'язків пов'язує елементарні ділянки ландшафту у більші територіальні цілісності – ландшафтні комплекси різних рангів. Тобто, елементарні ділянки ландшафту являють собою немов цеглинки, з яких можна скласти різні структури в залежності від обраного типу зв'язків між ними.

Викладений підхід, що ґрунтується на уявленні про елементарні ділянки ландшафту, наражається на критику з боку деяких ландшафтознавців (М. Антроп, О. Ковальов та ін.) через те, що виглядає дещо механістичним і через свою аналітичність утруднює пізнання холістичних якостей ландшафту. Крім того, уявлення територіальної структури ландшафту як складеної з контурів-»цеглинок» не відбиває континуальних рис його устрою. Однак більшість вчених вважають, що даний підхід не вичерпав своїх можливостей і цілком спроможний розкрити ландшафт як холістичну цілісність.

У ландшафтознавстві ідея елементарних територіальних одиниць ландшафту з'явилась практично одночасно з ідеєю природного комплексу. В Росії вони одержали різних назв – фітотопологічний елемент (Г. Висоцький, 1904, 1909), епіморфа (Р. Аболін, 1914), мікроландшафт (І. Ларін, 1926), епіфація, фація (Л. Раменський, 1935, Л. Берг, 1936, 1945). Останній термін й закріпився у радянському ландшафтознавстві, хоча в такому його напрямі, як геохімія ландшафту користуються терміном елементарний ландшафт. У Центральній і Західній Європі елементарна ділянка ландшафту також позначалася різними термінами, але поступово найбільшого вжитку набув термін “геотоп”.

Відмінності між фацією, елементарним ландшафтом і геотопом – не тільки термінологічні. Усі вони вважаються однорідними, далі територіально неподільними одиницями ландшафту. Однак виділяються вони за дещо різними критеріями. Справа в тому, що поняття однорідності ділянки ландшафту є умовним у тому розумінні, що її однорідність за однією умовою (наприклад, за напрямком і швидкістю поверхневого стоку) не означає її однорідності за іншими умовами (наприклад, за ґрунтовим чи рослинним покривом, характером господарського використання тощо). Таким чином, виділення ділянок ландшафту, які вважаються однорідними, залежить від комплексу критеріїв, за якими й визначається територіально однорідною чи неоднорідною ця ділянка є.

Кожен з критеріїв елементарності ділянки ландшафту свою логіку, й, застосовуючи їх, одержимо різні за змістом і конфігурацією ділянки, які є однорідними лише з точки зору даного критерію. Частина із цих критеріїв комплементарні, тобто доповнюють один одного, а отже можуть застосовуватися у комплексі. В результаті, послідовно застосовуючи декілька критеріїв елементарності, одержимо все більш однорідні (а це означає – все меншої площі) ділянки ландшафту. Відмінності між поняттями фації, геотопу та елементарного ландшафту пояснюються відмінностями у комплексі критеріїв, за якими вони виділяються.

В комплексі критеріїв, за яким виділяються фації, провідним є класифікаційний. Згідно цьому критерію, усі геокомпоненти в межах фації мають бути представлені своїми найменшими класифікаційними підрозділами: ґрунт – однією ґрунтовою