Ландшафтознавство

Логіка класифікаційного критерію полягає в тому, що, якщо в межах деякої ділянки жоден із геокомпонентів не вдається розділити на два різних класифікаційних підрозділи навіть на найнижчому таксономічному рівні, то така ділянка є однорідною. Інакше кажучи, в одній фації не може бути двох різних відмін ґрунтів, а тільки одна; не може бути двох різних фітоценозів, а тільки один, двох різних елементів рельєфу тощо. Через це, територію фації не перетинає жодна межа – ні геологічна, ні геоморфологічна, ні фітоценотична, ні інших компонентів ландшафту.

Якщо певна територіальна ділянка однорідна за одним геокомпонентом ландшафту, але неоднорідна за іншим, то як окрему фацію її розглядати не можна. Наприклад, в межах одного схилу прямої форми можуть бути його частини, різні за літологічним складом поверхневих відкладів, а в межах цих літолого-однорідних частин схилу часто бувають поширені різні відміни і навіть види ґрунтів. Будучи однорідною (елементарною) за морфологією рельєфу, така ділянка різнорідна за своїми літологічними особливостями й за видами ґрунтів, а тому поділяється на декілька різних фацій.

  

 

Внаслідок такого подрібнення території на однорідні за всіма геокомпонентами ділянки, площа фацій невелика й у більшості випадків вимірюється сотнями й тисячами м2. Виявити такі ділянки за допомогою тільки камеральних методів картографування (аналізом аерофотоматеріалів, топографічних та інших карт крупних масштабів) неможливо. Для цього необхідні польові дослідження ландшафту.

Класифікаційний критерій виділення фацій має декілька вад. Головна з них пов'язана з тим, що він орієнтується не стільки на просторову варіацію властивостей геокомпонентів, скільки на особливості їх класифікаційних схем. Однак, для одного геокомпоненту існують кілька різних його класифікацій, причому складених на основі зовсім різних теоретичних підходів. Як приклад можна навести класифікацію рослинності за домінантними видами (за В. Сукачовим) і за характерними видами (за Ж. Браун-Бланке). Виділені за цими класифікаціями нижчі таксономічні одиниці рослинного покриву виявляються зовсім різними за змістом й на території займають неоднакові ареали. Іншими словами, якщо для певної місцевості скласти карту її рослинного покриву на основі класифікаційної схеми В. Сукачова та карту, складену на основі класифікації Ж. Браун-Бланке, то одержимо дві різні карти. На кожній з них будуть виділені елементарні ділянки рослинного покриву, але ці ділянки займатимуть зовсім різні площі і матимуть неоднакову конфігурацію. Відповідно, й контури фацій залежатимуть не від просторової структури рослинності, а від того, на яких принципах виконана її класифікація. Із такою самою ситуацією стикаємось і при порівнянні карт ґрунтів, складених на основі генетичної (докучаєвської) класифікації, на основі класифікації ґрунтів ЮНЕСКО та на основі американської таксономії (класифікації) ґрунтів. Одержимо три зовсім різні просторові конфігурації ґрунтового покриву, бо ці три класифікації побудовані за різними принципами, враховують різний набір ґрунтових ознак і мають різні критерії виділення елементарної класифікаційної одиниці ґрунту.

Інша вада класифікаційного критерію виділення фацій полягає в тому, що більшість класифікацій компонентів ландшафту не позбавлені штучності. Прикладом може слугувати класифікація ґрунтів, в якій за гумусністю чорноземи поділяються на такі види, як слабкогумусовані (вміст гумусу менше 3%), малогумусні (3 – 6%), середньогумусні (більше 6%). Чому саме 3% і 6% прийняті як граничні для цих видів ґрунтів, а не, скажімо, 3, 2% та 5, 8%? Так само штучно виділяють види ґрунтів за потужністю гумусованої частини (Н+Нр+Рhk) профілю: неповнорозвинені (менше 25 см), короткопрофільні (25 – 45 см), малопотужні (45 – 65 см) і т. д. У такий самий формальний спосіб діагностуються види ґрунтів за ступенем засолення, скелетності, зволоженості; ґрунтові води – за ступенем мінералізації; схили – за їх стрімкістю тощо. Все це штучні градації, відтак – штучною є й сама класифікація й штучними є фації, які виділяються на основі класифікаційного критерію.

Наведені вади класифікаційного критерію зумовлюють те, що у своїй практичній роботі при виділенні фацій ландшафтознавці насправді відходять від нього й виділяють фації за відносно спряженою зміною окремих характеристик геокомпонентів, які можуть і не виходити за межі тих градацій, які прийняті при визначенні їх класифікаційних підрозділів.

На відміну від фацій, при виділенні геотопів класифікаційний критерій не відіграє провідної ролі й його заміняє градієнтний критерій. Він полягає у тому, що межі геотопів проводяться вздовж ліній стрибкоподібної зміни значень характеристик, що його описують, а не в місцях, де ці характеристики набувають значень, заздалегідь визначених як граничні для певного класифікаційного підрозділу. Наприклад, межі геотопів за крутизною земної поверхні проводяться по каркасних лініях рельєфу (бровках, підошвах схилів, лініях їх перегинів), а не по лініях однакового похилу поверхні (ізогеоклінах), які задані як граничні для різних за стрімкістю типів схилів (як от, пологі схили, крутизною 1 – 3о; похилі, крутизною 3 – 5о і т. п.).

Виділення геотопів за лініями стрибкоподібних змін його характеристик позбавляє цю одиницю ландшафту залежності від класифікацій геокомпонентів. Однак, в окремих випадках воно може спричинити те, що в межах одного геотопу можуть бути поширені ґрунти чи рослинні асоціації, досить різні за своєю класифікаційною належністю. Наприклад, у межах одного геотопу можуть бути поширені ґрунти, різні за ступенями (класифікаційними градаціями) гумусності, змитості, солонцюватості, засоленості