Ландшафтознавство

Слід зазначити, що наведений перелік геокомпонентів поділяється не всіма ландшафтознавцями, які дотримуються субстратно-агрегатного принципу їх виділення. Так, послідовники М. Солнцева не вважають грунт окремим геокомпонентом, а розглядають його як складову «літогенної основи» ландшафту. Чимало ландшафтознавців не розрізняють поверхневі та ґрунтові води як два самостійні гекомпонента й об'єднують їх в один – природні води. Поширеним є також розгляд біотичних компонентів ландшафту (рослинність, тварини, мікроорганізми) як один геокомпонент – біоту. Ландшафтознавці, які розглядають вертикальний устрій ландшафту у розумінні Ф. Мількова (див. рис. 4-б), зараховують антропогенні елементи до його складу.

Функціональне тлумачення геокомпонента полягає у тому, що ним слід вважати не стільки специфічну за своєю “речовинністю” складову ландшафту, скільки внутрішній чинник формування ландшафту, специфічний своєю роллю у ньому. Отож, до “речовинних” геокомпонентів додаються ще два, а саме – рельєф і клімат. За А. Ісаченком, обидва вони, хоч і не речовинні, однак відіграють настільки важливу роль у формуванні та функціонуванні ландшафту, що їм надаються права самостійних географічних компонентів. Крім А. Ісаченка, таке розуміння геокомпонента знаходимо у Л. Берга, С. Калєсника, А. Ріхлінга та інших ландшафтознавців.

В. Солнцев намагається обґрунтувати правомірність включення рельєфу та клімату до складу ландшафту на рівних правах з речовинними геокомпонентами тим, що обидва ці “особливі” геокомпоненти також речовинні. Зокрема він вважає, що рельєф слід розуміти як поверхню розділу між атмосферою та літосферою. Ця поверхня при переході на її більш детальний масштабний рівень аналізу стає вже плівкою, що має деяку ширину. Ця плівка характеризується настільки специфічними властивостями, що її з повним правом слід розглядати як речовинний геокомпонент ландшафту.

При функціональному підході до виділення геокомпонентів ландшафту дещо іншого тлумачення набувають його біотичні складові. З функціональної точки зору в якості окремих компонентів ландшафту важливіше розглядати не види рослин, тварин чи мікроорганізмів, а їх структурні поєднання, специфічні за функцією в екосистемі. На цій підставі К. Позаченюк вважає доцільним розглядати як компоненти ландшафту не рослинний, тваринний світ, а екосистеми (від консорцій та біоценозів до біомів). А інший український ландшафтознавець В. Петлін пропонує розглядати як окремі екологічні складові ландшафту продуценти (живі організми, що виробляють органічну речовину), консументи (ті, що живляться органічними речовинами, створених продуцентами) та редуценти (організми, що розкладають органічну речовину). Такий підхід властивий й екології ландшафту (Х. Лезер, Р. Форман та ін.).

Виділення та аналіз геокомпонентної структури ландшафту зручне при вивченні його генетико-еволюційних особливостей. Часто при цьому важливо з'ясувати роль окремих геокомпонентів у становленні та розвитку ландшафту. Існують дві точки зору щодо “ваги” різних геокомпонентів у ландшафті. Одна з них визнає рівнозначність усіх геокомпонентів (Ф. Мільков, М. Михайлов та ін.), а друга полягає у тому, що серед геокомпонентів виділяються більш та менш «сильні», які у різному ступені впливають на формування ландшафту. Наприклад, М. Солнцев впорядкував геокомпоненти у ряд за “силою” їх впливу один на одного, починаючи від найбільш сильного й кінчаючи найслабкішим. Цей ряд виглядає так: геологічна будова → літологія → рельєф → атмосфера → поверхневі і ґрунтові води → рослинність → тваринне населення. Три перших фактори-компоненти отримали назву “літогенної основи” ландшафту. Вони визначаються як ведучі фактори, біотичні компоненти – ведені. За М. Солнцевим, серед усіх компонентів ландшафту його літогенна основа найстарша, найбільш інертна до зовнішніх впливів, завдяки рельєфу перерозподіляє тепло та вологу в ландшафті, що створює відповідні умови місцеіснування (едафотопу). Вони визначають, які рослинні угруповання можуть у ньому формуватися, й, нарешті, склад останніх зумовлює, які тварини тут можуть поселитися. Інші дослідники на перше місце ставили не літогенну основу, а рослинність, мотивуючи це тим, що вона є найбільш “активним” компонентом ландшафту (Б. Виноградов, В. Жекулін та ін.).

В. Сочава по-іншому підійшов до проблеми важливості геокомпонентів. Він не намагався ранжувати їх у «силові ряди», а ввів поняття критичного компоненту геосистеми. Ним є геокомпонент, який для даного ландшафту відіграє найбільш важливу, критичну роль у його житті. Для ландшафтів тайги критичними компоненти Сочава вважав тепло, вологу і біоту, для інших ландшафтів критичними мають бути інші геокомпоненти. Так, для гірських ландшафтів серед критичних має бути “літогенна основа”, для сухостепових – ґрунт і ґрунтові води з їх різним рівнем засоленості.

А. Краукліс запропонував інший підхід до визначення ролі геокомпонентів у формуванні та динаміці ландшафту. Його вертикальний устрій є єдністю трьох “начал”: інертного, мобільного та біотично активного (рис. 7).

  

 

Інертне начало складають мінеральний субстрат та рельєф, і воно виступає як “скелет” ландшафтного комплексу – надає йому фіксованого місцеположення й певну просторову відокремленість. До мобільного начала відносяться головним чином повітряні та водні маси, а також деякі інші “мікротіла” інших геокомпонентів, що мігрують між різними частинами ландшафту. Мобільна складова виконує обмінні та транзитні функції у ньому, пов’язує його внутрішні частини й об’єднує із зовнішнім середовищем. Вона також постійно розмиває й пересуває межі ландшафтного комплексу. Якщо інертне начало надає йому рис дискретності, то мобільне – континуальності. Біотично активне начало ландшафту (тобто рослини, тварини та мікроорганізми) виступає як внутрішній фактор його саморегуляції, відновлення та стабілізації.